Борис Акунін - Алтин-толобас

прекрасної маркізи Монтеспан похитнулося. Найпікантнішим було те, що серце його величності у блискучої фаворитки викрала не яка-небудь юна красуня, а літня вихователька бастардів, прижитих маркізою від Короля-Сонця. Оця мадам Ментенон вельми благочестива, розповідав дяк, скромна, має від роду сорок літ і звабила версальського монарха не пишними принадами, а розумом і високою моральністю.

— Се означає, що король Людовік у постільних баталіях зовсім виснажився й тепер бажає від жінок не палкості, а лише спокою, — весело сказав князь Василь Васильович. — Він нині як півень, що курочок не топче, а лише кукуріче. Такому когуту одна дорога — в суп.

Сказано було не тільки дотепно, але й політично тонко — серед гостей французьких доброзичливців не було, й жарт зустріли дружним сміхом. Потім заговорили хто про що, а фон Дорн іще довго терзався тим, як усміхнулася Сашенька князевій непристойності. Втіхою було одне: зуби у Галицького, як у більшості московитів, негарні — коли сміявся, видно, що жовті й кривуваті. Піймавши погляд Олександри Артамонівни, капітан широко всміхнувся — хай порівняє і оцінить. Боярська дочка теж усміхнулась. Чи оцінила білизну та рівність зубів, було неясно.

Коли слуги задзвеніли сріблом, виносячи блюда з частуванням, із бібліотеки виглянув Адам Вальзер. Принюхався до аромату печива, пряного м'яса, димленої білорибиці й раптом перемінився на обличчі. Очі гера Вальзера злякано заморгали, рожеві щічки зблідли. Корнеліус подивувався такому метаморфозису й прослідкував за напрямком погляду аптекаря. Виявилося, що Вальзер дивиться на митрополита Антіохійського, та й грек теж позирає на тихого чоловічка, до того ж із явним невдоволенням.

А втім, Таїсій од лікаря тут же відвернувся, поманив до себе Корнеліуса. Коли той із шанобливим поклоном наблизився, високопреосвященний шепнув:

— Капітане, поклич-но до мене брата Йосифа.

Фон Дорн сходив у сіни за чорнобородим ченцем, а коли разом ішли назад, до зали, назустріч вискочив гер Вальзер, усе такий же блідий.

— Уже йдете, добродію? — здивувався Корнеліус. — Але ж свято лише розпочинається.

— Важлива справа… Забув. І нездужаю, — зривистим голосом пробелькотів аптекар, з жахом дивлячись на смуглого брата Йосифа.

Побіг до виходу мало не вистрибом, чудний чоловік.

Корнеліус побув у вітальні недовго — хвилину, може, дві. Митрополит, давши келійникові якесь доручення (Йосиф одразу запоспішав), завів із пастором Грегорі вчену суперечку про погляди якогось Паскаля, а князь Василь Васильович підсів до Сашеньки й заходився щось нашіптувати їй на вухо. Боярська дочка похнюпилась. Господар, Артамон Сергійович, поглядав на молодих з лагідною усмішкою, й дивитися на це в капітана не було абсолютно ніяких сил.

Біс із нею, з білорибицею — все одно в горлянку не полізе, вирішив Корнеліус і рушив у ніч, за ворота, перевіряти караули. Нічого, скоро мука закінчиться. Пришле Галицький сватів, одгуляють весілля, й перестане Олександра Артамонівна бентежити бідолашного солдата дружнім ставленням і променистим поглядом. Життєвий млин усе перемеле, була мука, зостанеться тільки мука.

Пройшов Артамонівським провулком. Біля ґрат, які відділяли милославську половину, стояли в кожухах сержант Олафсон і ще двоє. Не спали, люльок не курили. На іншому посту, де вихід на Малорасєйку, караул теж був у порядку.

Корнеліус вирішив обійти садибу задвірками, вздовж глухої стіни — не для справи, а так, заради моціону. Повертатися до зали, щоб дивитись, як Галицький лоскоче вусами вушко Олександри Артамонівни, було несила.

Ніч випала ясна — при місяці, при зірках. Фон Дорн ішов, поглядаючи у вічне небо, зітхав. Руку про всяк випадок тримав за пазухою, на рукояті пістоля.

Раптом із темряви, де ограда церкви Святого Миколая, донеслось вовтуження, а потім, звичайно, й крик: «Караул! Убивають!»

Корнеліус похитав головою, розвернувся йти назад. Кричи не кричи, вуличний караул не прибіжить — їм теж охота жити. Потім, коли крики стихнуть, — ось тоді підійдуть. Якщо не до смерті вбили, відведуть до земської хижі. Якщо до смерті, відвезуть на Чертолля, в убогий дім. А з дворів рятувати потерпаючого ніхто не поткнеться, в Москві таке не заведено. Мало того, що самого зарізати можуть, так іще і на розгляді в Розбійному приказі замучать: хто такий, І та чого не у своє діло ліз — може, сам злодій.

Ну їх, московитів, нехай ріжуть одне одного на здоров'я.

Але тут раптом із поганого місця донеслося по-німецьки:

— Hilfe! Hilfe![12]

Це була вже інша річ. Європейця, тим паче співвітчизника, кидати в біді не можна.

Фон Дорн тричі коротко подув у свисток, підкликаючи своїх, а сам дожидати не став, побіг на шум.

Обігнув ограду, побачив ліхтарі на снігу — один погас, другий іще горів. Поряд два нерухомі тіла з розкинутими руками. Кричали звідти, де густішала темрява. Капітан примружив очі і розгледів дві чорні постаті, котрі тягли волоком когось, хто впирався й жалібно кричав.

І знову:

— Караул! Hilfe!

Так і голос же знайомий! Тепер, поблизу, Корнеліус упізнав — це ж гер Вальзер. Тим паче: гріх і навіть злочин не виручити матфеєвського гостя.

— Стій! — скажено закричав фон Дорн, вихоплюючи пістоль — шведський, з колісним замком.

Один у чорному обернувся — забіліла кругла пляма лиця. Корнеліус пальнув, і розбійник перевернувся на спину.

Вихопив шпагу, кинувся на другого, а лікарю наказав по-німецьки:

— Гер Вальзер, убік!

Той проворно відповз рачки. Тать у довгій чорній одежі (так це ряса, він був переодягнений ченцем!) вихопив прямий, широкий тесак, але де йому, вайлові, було мірятися силами з кращим клинком колишнього Вюртемберзького полку. Першим же випадом фон Дорн проткнув негідника наскрізь.

Виявляється, бандитів було не двоє, а троє. Третій — високий, у шпичастому клобуку — стояв трохи осторонь, засунувши руки в рукави, й не рухався. Певно, перелякався. Лиця було не видно — лише силует, бо місяць світив нічному злодію в спину.

— На коліна, сучий сину! — страшним голосом зажадав Корнеліус і змахнув закривавленою шпагою. — Уб'ю, як собаку!

Високий випростав із рукава руку, легенько сплеснув нею, й капітана раптом дзвінко вдарило в груди — це кинутий ніж пробив шубу і дзенькнув об кірасу.

Ах, ти так! Ну, пощади не жди!

Корнеліус заніс шпагу для рубаючого удару й кинувся на розбійника. Той стояв усе так же нерухомо, ніби примерз до землі.

Клинок зі свистом розітнув повітря, та голову татю розрубати не встиг. Невловимим для ока рухом той перехопив сталь рукою в шкіряній рукавиці, — ніби жартома вирвав у капітана шпагу й запросто, як тріску, переломив її навпіл.

Оторопівши, фон Дорн зробив крок назад, вихопив із-за халяви кинджал. Виникло моторошне, безпомилкове відчуття, що все це він уже колись бачив у кошмарному