Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Freedom! Нейл Янг із затяганим хаєром і в підкреслено старих джинсах сидить на стільці й тримає в руках гітару. Фотограф зняв його зі спини, так щоб звідкись із залу бив прожектор і хрін що було видно, але водночас щоби лишалося відчуття, нібито в залі хтось є, нібито все це відбувається насправді. Ми стоїмо на даху п’ятиповерхового будинку, посеред Мангеттену, о другій ночі і дивимося вниз, на вулицю. Вулиці Нью-Йорка наповнені таксівками, час від часу там проходять поліцаї й геї. Мені навіть здається, що вони вітаються між собою. Весна 96-го, нас усіх розриває від того, що ми стоїмо, звішуючись над прірвою, у темному океанському повітрі, п’ємо водяру з пивом, час від часу хтось через вікно виходить на пожежну драбину й піднімається нагору, за ним у кімнаті чути незадоволений голос Нейла Янга, усе наживо, усе по-справжньому, нам усім по дев’ятнадцять-двадцять років, і все вдається як ніколи, більше ніколи нам не буде все так вдаватися – безкарно, по-справжньому, наживо.

Оманливість, яку тобі дарує голосна музика, ейфорія, що сповнює тебе, коли ти стоїш під великими чорними динаміками, назавжди дезорієнтують тебе, викривляють твої кістки, музика б’є, перш за все, по хребту, ти після всього цього вже не можеш, як раніше, ходити вулицями, спати до обіду в теплому ліжку, ховаючись під подушку від сонячного проміння, – музика калічить тебе, переплутує твої сухожилля, вганяє в тебе коркотяги й шурупи, за допомогою яких тебе можна тепер контролювати, вживлює в тебе тисячі рецепторів, тисячі оголених клем і розкручених розеток, тобою постійно прокочується чужа енергетика, як вагони із залізом, тобою перетікає чужа кров – чорна й гаряча. Почута тобою одного разу музика змінює колір твоєї шкіри, звужує тобі зіниці, пересушує губи, робить різким голос і вразливими легені, роздуває вени й вганяє туди столове сухе вино, від чого ти – щоразу, почувши свою музику, – утрачаєш рівновагу й випадаєш із зовнішнього, цілком нейтрального щодо тебе, аудіопростору в кошмарний підводний світ персонального саунду, довжиною в ціле життя. Скільки разів по тому мені доводилося помирати від тиші й розпачу, скільки разів мені не вистачало елементарного терпіння й такту, скільки разів мене ламало від небажання займатися тим, чим мені займатися доводилося, що я годен врешті-решт списати це на когось стороннього, має ж хтось за це відповідати, має хтось нести відповідальність за мою початкову школу, за викладені для мене основні поняття й терміни, якими я мав користуватись у своєму проходженні через густі атмосферні шари. Тоді хто? Він, так-так, саме він – хитрий, вічно незадоволений усім Нейл Янг, у своїх старанно рваних на колінах джинсах, зі всіма своїми динаміками й гітарними примочками, з волоссям, яке йому випадало й лишалося після нього в готельних рукомийниках, так-так, хто скаже, що це не він, що це не його невпинне бурчання, не всі ці його п’ятдесят дисків оригінальної музики й каверів травмували мене в найбільш зручний для цього момент, коли моє серце вбирало в себе інформацію, як удав мертвого кролика, хто, як не він, має відповідати за прорахунки в моєму вихованні, так ніби справді за цим не було нічого, крім музики, так ніби справді в його голосі не відчувалося погроз і проклять, а в його Freedom – простого передбачення, як воно все має бути – з кров’ю, горами трупів і обов’язковою перемогою.

Так чи інакше все зав’язується на музиці – і твої знайомства, і твої шкідливі звички, і те, як ти поводишся в ліжку, і те, за кого ти голосуєш на виборах, і чи голосуєш узагалі. Музичний формат є насправді форматом поведінковим, це тобі лише здається, що ти вибираєш музику, вибираєш одяг, шукаєш собі роботу, перемикаєш канали телебачення, зупиняючись на чомусь для себе цікавому. Ти занадто довіряєш власним почуттям, власній інтуїції, яка тебе щоразу підводить, і ти просто не усвідомлюєш, що насправді це канали перемикають тебе, що насправді це тобою водить і кидає з боку в бік, від стіни до стіни, що насправді вкладена в тебе свого часу інформація згодом обов’язково починає приносити дивіденди, і дивіденди ці виплачуються зовсім не тобі. Усе залежить від музики, і одного разу ти починаєш перейматися чужими ідеями, впускаючи їх на свою територію, підпорядковуєшся чужому ритмові, підпадаючи під нього, підкореговуючи під нього свою міміку й свої рухи, і відповідальних за це годі знайти – ніхто не заборонить блюз за те, що він зламав твої суглоби, ніхто не посадить Нейла Янга на електричний стілець у штаті Техас за те, що в тебе випадають зуби від його гітари. Freedom, говорить Нейл Янг і показує тобі фак. Freedom, підтверджує суд присяжних і робить перерву на ланч. Freedom, печально погоджуєшся ти і йдеш до знайомого дантиста.

Вони зроблять так, щоб я нічого не помітив. Вони будуть маскуватися за брендами й музичними термінами, вони пустять поперед себе рекламні ролики й досвідчених промоутерів, вони заповнять ефір старанно й уміло, як мама в дитинстві заповнює сендвічами кошик для виїзду на природу. Я навряд чи помічу їхню роботу, прокинувшись одного ранку в цілком ворожому місті, з окупованим їхньою музикою та агітацією повітрям, у якому не лишиться простору для моїх маневрів. Я навіть не зможу згадати, як усе виглядало раніше, до того як музика почала вганяти мене в депресію, а радіопозивні викликати біль у м’язах. Вони змінять усе – вони змінять заставки до програм, вони змінять голоси ведучих, вони будуть додавати до загального звучання щоразу більше пластику, щоразу більше пластилінових замінників, вони прибиратимуть із музики всі зайві деталі, усі додаткові функції, вони будуть мити й чистити свою музику, як тушу кита, вони вишкребуть звідти всі гарячі живі механізми, на роботу яких я завжди реагував, і мені залишиться порожня тьмяна куля, яка буде висіти наді мною, холодно переливаючись синтетичним сяйвом, мов справжнє сонце, мов гаряче серце, вирване з грудей хороброго тинейджера.

Любов до музики антисистемна, і вони це розуміють. Вони розуміють, що, максимально забивши ефір і позбавивши мене можливості вибору, вони зможуть чекати від мене потрібних дій і прогнозованих рішень. Зомбування найлегше проводити на рівні ритму, ретельно й цілеспрямовано, за моєї пасивної участі та номінальної присутності – вони запускають свої ріжки й волинки, і я обов’язково маю приєднатись до великої системної мережі перетравлювання музичних звуків, до наскрізної, підшкірної моделі функціонування звуку як агресії, звуку як форми моєї психічної залежності, голосу як подразника всіх болючих,