Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

відкритих і незахищених ділянок мого тіла. Музика – це більш-менш ритмізована загроза моїй свободі, моєму апетиту й усім моїм внутрішнім процесам, з процесом травлення включно. Вони знають мої слабкі місця, вони слідкують за моїми основними маршрутами. Голосами й барабанним боєм вони заганяють мене у відведені для мене рамки, у приготовані для мене заповідники, знаючи, що я скоріше зреагую саме на голос їхніх радіозаставок, ніж на голос власної пам’яті. Для них найгіршою й найнебезпечнішою може бути лише моя самоізоляція, ізолювання від їхнього радіоефіру, виключення себе з цієї системи звукового кровообігу. Вони бояться втратити зі мною зв’язок, бояться не мати до мене доступу, вони починають панікувати, коли я зачиняюсь удома, вириваю антену з радіо, перестаю реагувати на дзвінки у двері і стукіт у стіни, вмикаю свою музику і слухаю її на максимальній гучності, навіть не для того, аби краще чути, а радше для того, щоб заглушити все інше, усе, чим намагаються наповнити мою голову, як ріки водою. Вони спробують іще якийсь час дістати мене, але хуй – мої дамби скріплені моєю лімфою, моєю слиною й кров’ю, моя музика давалася з боєм, за кожен трек заплачено таку ціну, що жоден динамік не зможе перекричати це багатоголосся, не зможе перехрипіти мою золоту колекцію, мою фонотеку, біфштекс мого джазу, попіл моїх святих, мого нейла янга, мого диявола.

3. Rolling Stones. Sister Morphine

Я сидів і слухав свої платівки. Весь час ті самі платівки. Я прокручував їх десятки разів, заїжджаючи до дір, за якийсь час вони починали тріщати, голка перестрибувала з доріжки на доріжку, але я не зважав – я не збирався слухати їх протягом усього життя, мені важливо було підтримувати в собі цей постійний шум саме тепер – цього літа й у цьому місці, до якого я випадково потрапив. Я приїхав до знайомого, він давно кликав, говорив, приїзди, у нас тут річка, будемо ходити на річку. Добре, говорив я, обов’язково приїду. У якийсь момент я залишився зовсім один, без бабок і жодних занять, і подумав – справді, чому б не з’їздити, може, там справді є якась річка. Я зателефонував знайомому: «Я приїду», – кажу. «Угу, – відповів він, – приїжджай, звичайно. На річку підемо». «Що привезти?» – запитався я про всяк випадок, бабки закінчувались, і я розраховував, що він скаже «нічого». «Нічого», – сказав він. «Їду», – своєю чергою сказав я й повісив слухавку. Я взяв із собою повен пакет платівок. Щодо річки я мав певні сумніви, але без платівок їхати не наважився. Пасажири затонулих трансатлантичних пароплавів, ідучи на дно в холодному океані, хапають, наскільки можна зрозуміти з кіно, дітей, домашніх тварин і ювелірні вироби. Я схопив свою музику. Я впевнено й незворотньо йшов на дно і хотів у разі цілковитої невдачі тримати на руках щось відповідне. Домашніх тварин у мене не було. Домашніх тварин я ненавидів, вони викликали в мені тривогу. Ювелірні вироби я бачив лише в тому ж таки кіно. Про дітей мови не було. Я взяв платівки, сів у потяг і через пару годин вийшов на пероні маленького сонячного містечка.

«Привіт, – зрадів мені знайомий, – що це ти привіз?» «Це платівки», – відповів я. Знайомий розчаровано, але ретельно оглянув мої платівки й показав, де в нього програвач. Програвач був страшний, та мої платівки бачили й не таке. Я не був фанатичним колекціонером, власне, я не був колекціонером взагалі. Я не дрижав над кожним диском, для мене головне було мати ту чи іншу музику, коли диск затирався до дір, я викидав його і йшов купувати такий самий. Я ставив на свої платівки горнята з чаєм, різав на них рибу, сушив драп і записував номери телефонів – музика від цього не страждала. Я теж. Я підійшов до програвача й поставив свою платівку.

«Слухай, – сказав мені знайомий наступного ранку, – тут така ситуація – маю з’їздити на кілька днів до мами». «А як же річка?» – запитав я. «Ну, ти лишайся, – продовжував він, – сходи на річку, живи тут, квартира вільна, а я за кілька днів повернусь». – «Добре, – пристав я, – залишусь». – «Домовилися, – заспокоївся він, – тільки не втопися на цій чортовій річці і не води сюди баб!»

Увечері я вийшов за пивом. Вона сиділа на лавочці й пила колу. У неї була засмагла шкіра, темне волосся й невміло пофарбовані нігті. Я повернувся додому й став слухати свої платівки.

«Привіт, – сказав я їй наступного ранку, вона сиділа на тій-таки лавочці й жувала гумку, – пішли на річку». – «Ну, да, – відповіла вона, – ти на себе подивись». Я ображено пішов. Вода була холодною. Я повернувся додому. Її ніде не було.

«Ну, що там?» – запитав знайомий. «Усе нормально, – відповів я, – як мама?» – «Заїбала мене мама, – чесно відповів він, – але потрібно їй допомогти. Побуду тут іще кілька днів. На річку ходиш?» «Ходжу», – збрехав я. «Дивись не втопися, – порадив він. – І з бабами там обережно!» «Я обережно», – запевнив я його. Я стояв біля вікна й чекав, коли вона з’явиться. Вона прийшла годині о сьомій вечора. Я вибіг на сходи й пішов униз. «Привіт», – знову сказав їй. Вона зняла сонцезахисні окуляри в рожевій оправі й уважно подивилась на мене. Мені стало незручно. «Давай вина вип’ємо», – запропонував я. «Ти що – дурак?» – поцікавилася вона й пішла нагору. Я чув, як вона дістала ключі й відчинила двері. Її двері були якраз напроти моїх. Я піднявся додому й увімкнув програвач. Колонки глючили, звук весь час пропадав, потім з’являвся знову, потім знову зникав. Таке враження, що це билось чиєсь серце.

Зранку пішов дощ. Добре, подумав я, піду на річку. Я вийшов на сходи. Вона сиділа під дверима й крутила в руках свої окуляри. «Привіт», – сказав я. Вона подивилася на мене з ненавистю. «Що сталося?» – питаю. «Двері зсередини зачинилися, – відповіла вона, – а вдома нікого немає, сиджу тут уже півгодини». «Покликати треба було», – заспокійливо промовив я й присів біля замка. За двадцять хвилин я приніс викрутку і зламав двері, вона подякувала й зачинилася зсередини на ланцюжок. Я пішов додому й тією ж таки викруткою взявся ремонтувати програвач. Платівки лежали на столі, як невідіслана кореспонденція.

Увечері вона подзвонила в двері: «Привіт, можна до тебе?» «Заходь», – зрадів я, хоча чого радіти. «У тебе завжди голосно грає музика», – сказала вона. «Що, вимкнути?» – «Та ні, мені все одно». «Ти з батьками тут живеш?»