Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

свальбу… І жовтець веселенький… Ягоди горобини розпружилися в рясноті… Павук плете своє прядиво широко й довгасто… Мухи не навісніють… Муравлі відкрили діри по всій купині… Будяк наїжився колючками…

Я загинав пальці по якому вже колу, а він усе сипав і сипав прикметами, злегка обводячи поглядом довкілля. Цей чоловік, який сам нічого не писав, бігцем читав потаємну книгу відкритого для нього світу. Я захоплено сказав йому про це.

— Книга? О, добре, що ти мені нагадав, — і подався до хижки.

Поки він ходив, з бляшаної лійки над вогнем повисла нитка густої рідини. Я ледве встиг підкласти наготовлений жбан. Тягуча цівочка стала розписувати золотими позументами дно посудини. Я підставляв палець і пожадливо облизував. Увар був солодкий, пахучий, з ледь уловимим тоном яблучної шкірки.

— Найдеться роток на готовий медок, — перебив він моє ласування. — Але першу краплю Іллі, другу — Зосиму, що по пасіках стоїть, — стряхнув пучку на ближній кущ. — А ось і книга приспіла до куштунку.

То був один із оголених його зшитків, без назви і авторства. Я відкрив на закладеній травиною сторінці:

Трубним звуком мідь провіщає

Про еру пізнання Слави і Слова.

Море нині спокійне,

Привітлива осінь борги роздає.

«Я люблю тебе, жисть! Я люблю тебе…»

Знов і знов повертає габа

Звук луни і яблучний мед.

Я читав, а Світован у такт ритму нігтем постукував по лункій глині жбану.

— Се давня посудина з Олагова, — мовив він, коли я дочитав. — Ті майстри домішували в глину перемелені кістки коров'ячих ніг — і вона ставала ніжною, легкою і прозорою. Якраз для сього меду.

Ми вмочували в солодкий густенець хліб і їли-їли, не порушуючи смакування розмовою. А яблука за бережком і далі гупали об земну твердь і прудко скочувалися до ліщинової загородки. Якраз на ту гостину і з'явився міський художник, цибатий, неголений чоловік з допитливо вибалушеними очима. За вухом у нього синіла плямка фарби. Привітався, сказав, що розмальовує в селі клуб і що вирішив собі влаштувати на вихідні пленер. Ми його теж пригостили. Художник, закусуючи, витяг з ящичка картон і почав щось моторно замальовувати. Ми робили своє, він своє.

— Дідуню, — обізвався нарешті маляр, — на вашім рукаві метелик. Я його встиг намалювати, а він і далі не летить. Яка краса!

— Се тому, що мотилів розмальовує Бог, — сказав з усмішкою старий. Нахилився до руки, ворухнув губами — і крупний розцвічений метелик неохоче спурхнув з його рукава. Тоді розгріб ватру, бо глек уже був наповнений по креш. — Якщо ми довершили кожен свою роботу, то гоже було б скропити її не самим медом. Що, братове, кажете на те, аби одволожити душу винцем?!

Ми мовчали. Зате наші душі, мабуть, промовисто відповідали очима. Старий приніс із пивниці запітнілого бутля, про якого ми й забули, — подарунок колгоспного голови. Ми примостилися в затінку під шопою. Вино було таке ж прозоре й зеленкувате, як саме скло. Грайливе на язиці й холодне, хоча пахло нагрітою на сонці соломою.

— Боже, насити! — зично промовив старий і бризнув краплину з кухля в стелю. — Щоб нам не збавлялося! — налив собі і спожив маленьким ковтком. — Добра направа, чиста!

Ми смакували молоду «леанку», під'їдаючи хлібом, сиром і медом.

— Одіссеєва трапеза, — поважно мовив Світован.

Багато й охоче розповідав він тоді про «чинність вина». Сам пив його рідко, і пив не всяке.

— Прикладешся до склянки і відчуваєш, що «хворе». Чому? Може, бочка хвора. Бочка робить вино, бочка й губить його. Може, дерево взялося цвіллю? Може, ретельно не помите? Може, посуд стояв на протязі, або в льосі з гнилою картоплею чи пліснявою квашениною? Вино любить самочинно панувати в пивниці. І на столі не терпить инші напої — горілку й пиво. Добре вино саме є ліками. І є живою рідиною, яка сама дає собі раду, лише не треба її мордувати. У вині можна впізнати дим огнищ і пах квітів, що росли у винниці. Та вино легко загубити цукром, мертвою водою, спиртом, пліснявими ягодами, нечистим посудом і «нечистим» духом там, де воно робиться чи зберігається. Щоб вино було добрим і легким, його має робити легка і добра рука.

— Старі вина кращі? — запитав я.

— Так само, як і старі жінки, — засміявся він. — Всьому свій термін і міра зрілости. Перезріле — напівмертве.

— Вино — це здоров'я, любив приповідати мій батько, — докинув художник.

— Так, — притамував усмішку в бороді Світован. — Щоб пити вино, справді треба мати здоровля.

— А скільки його пити? — поцікавився я. — Є якась міра?

— Міра одна: твоя влада над ним. Або ти над вином — або воно над тобою. Або ти його п'єш — або воно тебе…

Так за примовною бесідою ми збавляли час.

— Давно ви малярську часть вибрали? — запитав старий художника.

— Давно, — відповів той ніяковіючи. — Відколи себе пам'ятаю.

— Се файно. Ніщо так не кріпить нашу долю, як сродне діло. А як гадаєте, чи все можна замалювати?

— Мабуть, що все.

— А от мені видиться, що дещо не може відтворити людська рука.

— Що? — блиснув очима художник.

— Воздухи. Вони не видимі, але огортають нас, як живлюща матірна пелена.

Кожен мимохіть глянув у небо. Сиділи в легкій мовчанці, поки маляр не почав збиратися. Вже на вигоні він ляснув себе по кишені:

— Ледве не забув. Тут вам лист передала сусідська донька. Оля. Я біля них квартирую…

Я миттю перехопив конверт і застромив за пазуху, щоб не побачив дід. Та хіба від нього щось затаїш?!

Відходячи до вечірньої молитви, він обернувся до мене:

— Я обіцяв тобі днесь солодкий вечір. От і маєш, — і ковзнув очима по моїй пазусі.

Мабуть, солод пробивався мені вже через пупець, та я все одно прошмигнув у пивничку і зачерпнув пальцем устояної, загуслої на гуму яблучної патоки. І довго, як дитина, обертав її в роті. Тут, у земляній ямі, лункіше було чути, як на волі гупають, пронизавши «воздухи», достиглі яблука.

З того дня нашу терпку юдоль у диких застумах гір підсолоджував яблучний мед.

«Живи, як дихаєш»

Невдовзі за моїм нячним корабликом пішла в низини вість і від волової кошми. Зранку старий прав сорочку. Затим мочив її у воді з товченими ягодами й корою чорної вільхи. Розіпнута на розсошині сорочка яскріла на вітрі фіолетовим хрестом. Двічі за мою бутність при ньому барвив він свої сорочки, які перегодя вицвітали на сіро-буру онучу. Підфарбовував неодмінно в соковито-ситий фіолетовий колір. На моє запитання, чому саме цей вибір, пояснив: «Це моя барва.