Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

на бруківку — і тоді полковник побачив, як кулеметні черги за два кроки до нього вибивають довгу цівку кам’яного пилу. Через неї треба було переступити. Він підняв голову — небо над головою було таке ж холодне і прозоре, від нього віяло спокоєм і байдужістю…

Потім полковник почав згадувати людей, яких було приємно згадати. Усі ці люди мали у своєму житті необхідну довершеність, і тоді полковник вирішив, що головне в житті це довершеність.

Полковник встав і з хрумкотінням потягнувся. Часу на роздуми вже не залишалося.

Коли аківці ввійшли до села, полковник через закладене цеглою віконце хати уважно стежив за кожним рухом на вулиці. Там йшли люди зі зброєю. На конфедератках блищали кокарди з білими орлами. У лісі надсадно крякало вороння. Полковникові здалося, що серед них йде знайомий старшина. Полковник відтягнув затвор і прицілився. Чорний ствол автомата слухняно повівся вбік, ловлячи живу мішень. Полковник примружив око й натиснув на гачок.

Іди і дивися, Галичина, 1949 р.

1

Слідчий втомлено дивився на сивого чоловіка з довгою білою бородою, який сидів навпроти. Зрозуміло, що це був типовий контрреволюціонер, — про таких багато розповідали старші колеги слідчого, які перебачили на своєму віку безліч таких білогвардійських та петлюрівських недобитків. Щоправда, відразу після війни молода генерація «полум’яних захисників революції» пропустила на той світ або до таборів чимало подібних патріархів. Але на цей раз слідчого здивувала приписка в кінці справи бороданя:

«После допроса особое внимание уделить периоду жизни в 1926 году. По истечении следствия арестованного под особым надзором передать в спецотдел № 18 МГБ».

Про цей спецвідділ ходили різні чутки, але хто міг сп’яну бовкнути щось про цей відділ, як правило, незабаром щезав. Тому від заарештованих з такою приміткою намагалися здихатися якнайшвидше.

Нарешті слідчий перевів подих і продовжив:

— Так от, громадянине Шевчук, він же отець Василь, або ви зізнаєтеся, що готували збройне повстання в Польській Народній Республіці, і замах на керівників Всесоюзної Комуністичної Партії, або мені прийдеться продовжити допит іншими засобами.

Священик уважно подивився у вузьке віконце над головою слідчого й відповів;

— Чого ж зізнаватися, хіба ви не знайшли в моїй варшавській кімнаті танк для повстання й отруєні апельсини для партійного керівництва?

Слідчий махнув рукою і протягнув йому протокол:

— Ось тут поставте підпис, а завтра ми продовжимо. Старий поставив каліграфічний підпис і, вже звично склавши руки за спиною, відправився попереду сержанта до камери.

Слідчий провів його довгим поглядом і про себе прокляв хлопців із зовнішнього відділу, що для виконання плану тягають з — за кордону всякий непотріб, з яким доводиться стільки довбатися. Тим більше сунув сюди ніс і цей таємничий відділ № 18.

Слідчий позіхнув і подивився за вікно — стояла нечувана для Галичини вереснева спека.

* * *

Камера була напхана в’язнями ледь не під стелю. Панотець трохи розгубився, дивлячись на таке відверте порушення законів природи, тим більше, що не міг уявити, як сам зможе впхатися туди. Ще через мить його подих перехопило від гострого смороду сечі, поту, крові й відчаю. Населення камери у свою чергу уважно розглядало новачка. Після певної паузи, від стіни піднявся довжелезний чолов’яга й неспішно попрямував до панотця, брутально переступаючи через лежачих в’язнів. Отець Василь, відчуваючи небезпеку, механічно притиснув до себе мішечок з речами. Інтуїція його не зрадила. Чолов’яга, добравшись до нього, відразу почав звичний камерний торг без варіантів:

— Слухай сюди, папаша. Тут тібє мєста нема, а за прапіску треба платить. Я віжу на тібє шкари фарцовиє, — його рука вчепилася в лацкан чеського піджака, — і лапсєрдачок закордонний. Давай міняться — я тібє мєсто под сонцем, а ти мінє, как другу народу, свій прихід.

Старий чемно кахикнув і ввічливо зауважив:

— Перепрошую, але я не зовсім зрозумів ваші слова. Ви не змогли б мені перекласти їх хоча б на одну з відомих європейських мов.

Хижий рот чолов’яги скривився, а вузькі очі звузилися ще більше:

— Ти што, контрік, фраєра з себе строіш?.. Зненацька з дальнього кутка камери донеслося спокійне:

— Заткни пельку, придурок, і топай на місце, поки живий.

Чолов’яга озирнувся — до нього рішуче наближався худорлявий в’язень років п’ятдесяти. Обличчя в’язня було сильно обпечене, — але свіжі шрами тільки підкреслювали холодний і жорсткий погляд сірих очей. Несподівано посередині камери виник простір. Блатняк, посміхаючись, повернувся назустріч сміливцю.

— Ну шо ти, бандьора, протів порядку гребеш? — старий побачив, яку чолов’яги в руці за спиною блимнуло вузьке лезо ножа. Він захотів попередити незнайомця, але не встиг. Блатняк ступив назустріч в’язню і стрімко викинув руку з ножем. Той, очікуючи напад, вправно відбив удар і щосили копнув носаком черевика ворога в коліно. Блатняк, зойкнув і звалився, як підкошений, а в’язень обережно взяв старого за лікоть і повів за собою.

Решта в’язнів, не без задоволення, спостерігала за цією блискавичною сутичкою. Панотець, очі якого вже звикли до півтемряви, пильно вдивлявся у свого рятівника. Той швидко розчистив місце на нарах і шляхетно запросив влаштовуватися. Отець Василь довго сидів, безтямно перебираючи свій пакунок, — з кожною хвилиною понівечене обличчя його рятівника ставало все більш знайомим. Нарешті він наважився запитати:

— Вибачте, будь ласка, чи не зустрічалися ми з вами десь у середині двадцятих років?

Його сусід тяжко позіхнув і потиснув плечима.

Тоді панотець продовжив:

— Дозвольте представити себе — священик, отець Василь. В’язень ще раз позіхнув:

— Бачу, панотче, що ви занадто багато часу прожили в Європі, — тут не прийнято розкриватися один одному і, цілком можливо, що я лише підсадка, аби увійти до вас у довіру й дізнатися про ваші хижі плани відносно совєтської влади.

Тепер уже панотець потиснув плечима й зауважив:

— Багато все ’дно не дізнаєтеся, а за порятунок я вам вдячний, останній раз мені доводилося битися більше двадцяти років тому.

В’язень чомусь багатозначно посміхнувся, але протягнув священикові руку:

— Мене називайте «Сірий».

* * *

«Сірий» піднявся з підлоги, витираючи скутими попереду руками кров з розбитого рота. Слідчий, важко дихаючи, знов заніс руку:

— Ще раз повторюю — ім’я, місце народження, боївка, псевдо командира!

«Сірий» нарешті забрався на стілець, спльовуючи криваву слину. Удар по нирках знов примусив його закахикати.

— Ну що, падло, будеш казати? В’язень ледь віддихався й кивнув головою.

— Так би з самого початку, — слідчий сів і взявся за перо, — починай.

— Пане начальнику, я ніц не знаю. Як німаки наш хутір спалили в сорок четвертому,