Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

Польщу, яка постане після війни. І в ній не буде місця для українського сепаратизму. По — друге, це відплатна акція після звірств УПА стосовно поляків.

Поручик клацнув золотим портсигаром і протягнув його полковникові. Той відчув, як від бажання запалити цигарку горло зводить судома, але заперечно хитнув головою.

— Добре, — поляк затягнувся й підійшов до вікна, — колись ви врятували мені життя й воювали за Польщу… Вартовий!

У дверях виструнчився молодий аківець з автоматом. Поручик наказав йому:

— Відведеш полоненого в ліс і відпустиш. Полковник повільно пішов до дверей. Вже в дверях він повернув голову й тихо сказав, дивлячись на поручика:

— Тоді я воював за вашу й нашу свободу.

* * *

Ліс був холодний і безжальний. Полковник ішов вузькою стежкою. Позаду важко дихав охоронець. У спину вдарило:

— Стій!

Полковник повільно повернувся. Очі аківця палали непримиренною ненавистю, наближаючись до полковника, він кинув йому в обличчя:

— Слухай, гайдамацька сволото, якщо ідіот поручик грається в лицаря, то я не збираюся цього робити. Ви завжди були й будете тупим жорстоким бидлом. І тебе я не відпущу знов різати поляків у ім’я своєї хлопської нації. На коліна, молися, курво!

Аківець смикнув затвор автомата. Полковник, який весь цей час зберігав десь у глибині себе останню краплю сили, кинувся на нього і, ухопившись за ствол, смикнув зброю вбік. Поляк від несподіванки втратив рівновагу і впав. Полковник навалився зверху і вчепився йому в горло. Той захрипів і щосили вдарив полковника під ребра. Пронизливий біль прохромив тіло, дихання перехопило. Втрачаючи свідомість, полковник зчепив кулаки і, тяжко хукнувши, декілька разів тяжко вдарив аківця в обличчя.

Потім він, хитаючись, підвівся. Нудота підступала до горла. Полковник підняв автомат і закинув його за спину, нахилився і зняв з ворога ремінь з підсумком для набоїв. Сунув руку за пазуху й витягнув пакет з паперами.

Дві світлини: молодий усміхнений хлопець у гімназійному вбранні, настільки не схожий на непохитного винищувача гайдамаків і прекрасна панна зі старопольською косою. Білявий локон, перев’язаний рожевою стрічкою. Недописаний лист:

«Люба Агнешко!

Ми просуваємося вперед по східних кресах. Навколо вороги: шваби, русинські банди, так що ми не випускаємо зброю з рук. Сьогодні, після тяжкого бою, наш загін захопив русинське село, яке було військовою базою бандитів. На жаль, загинуло двоє наших хоробрих воїнів, але русинських горлорізів було вбито п’ятдесят. Сподіваюся, що незабаром ми повністю визволимо нашу Волинь від них. Завтра виступаємо далі на схід…»

3

Ранкове сонце, тяжко пробиваючи промені крізь осінні хмари, дарувало людям останнє осіннє тепло. Полковник повільно йшов по вулиці села, хлюпаючи розбитими чобітьми по калюжах. Видно було, що село добряче перетерпіло за останні часи. Ледь не кожне четверте подвір’я чорніло остовами спалених хат. Іноді він натрапляв на вибоїни від вибухів. Скоріше за все, у селі нещодавно точився бій.

Селяни, визираючи з — за парканів, здивовано дивилися на виснажену людину в подертій шинелі і з автоматом на плечі. Іноді людина задирала бородате обличчя, підставляючи його сонцю.

Полковник ішов по лісі третій день. Більше за все він боявся збитися й обминути це село. Але він не помилився. Напружуючи останні сили, зміг випередити польський загін, який залишив «пацифіковане» село і швидко просувався далі.

Полковник бачив, як селяни перелякано дивляться на нього. Він дійшов до середини села й завернув до однієї з вцілілих хат. Господар швидко зрозумів слова полковника. Мешканці змогли вижити тільки тому, що навчилися за останні роки швидко збирати речі й тікати до лісу.

Полковник ковтав холодну картоплю і слухав галас, який піднімався селом. Поляки повинні були з’явитися через декілька годин. Він допив молоко і, витираючи бороду, вийшов на подвір’я.

Селяни зі стаєнь виганяли худобу, кидали торби й лантухи на підводи.

Полковник ухопив за рукав господаря хати, який пробігав повз нього. Чоловік застиг, очі його були сповнені переляку й нетерпіння. Він відразу швидко заговорив:

— Пане, чи то пак товаришу начальнику! Як хто наврочив! Село вже три рази палили, молодь на роботу до Німеччини побрали. Йдіть з нами — там, за лісом, цвинтар, потім панський палац, а далі можна добре заховатися.

— Мені потрібне лезо, — сказав полковник.

* * *

За годину колона біженців почала витягуватися з села.

Полковник озирнувся навкруги й пішов за селянами. Він добрався до крайньої хати, яка стояла осторонь від інших, і піднявся по схилу до неї, зайшов у розкриті двері, взяв перевернуту лавку й виніс її на двір. Набрав з колодязя цебро води й дістав лезо. Тепер він відчував себе досить добре. Полковник відставив автомат і сів біля колодязя. Не поспішаючи, він направив об камінь лезо, змочив жорстку бороду водою й почав голитися. Іноді він кривився, відчуваючи порізи. Повз нього тягнулася череда біженців. Головним чином це були старі та діти. Чоловіки здивовано дивилися, як він старанно голиться.

Полковник зазирнув у цебро. У сріблястій воді відбивалося обличчя зовсім незнайомої сивої людини. Полковник напився, з насолодою відчуваючи, як губи обпікає холод заліза, і обережно поставив цебро на край зрубу.

Декілька хвилин він дивився, як біженці розчиняються в прозорому лісі, потім уважно роздивився очікуваний напрям наступу поляків. Пожалкував, що в нього немає кулемета. Тоді можна було б тримати їх на відстані досить пристойно. Але в цілому диспозиція влаштовувала його. За розрахунками, аківці повинні були з’явитися через годину.

Полковник зручніше вмостився на лавці, прихилившись спиною до тину. Раптом він подумав, що все життя мріяв про такий спокій — сидіти вечорами біля тину, дивитися на небо і згадувати минуле. Відтак, думав він, мрії рано чи пізно збуваються, можливо, не в усіх деталях, але це не мало значення. Далі полковник згадав, що бачив вже таке небо. Це було дуже давно, в іншому житті. Тоді їх сотня отримала наказ взяти невелике містечко десь на Поділлі. Містечко під час великого наступу червоних на тимчасову столицю УНР разів десять переходило з рук до рук. Він наказав спішитися своїм козакам і повів їх в атаку. Над рознесеними вщент будинками піднімалися густі клуби чорного диму. Козаки йшли прямо на кулемети. Біля нього були Бучма й Сухомлин. Сухомлин тягнув навперейми свій незмінний «льюїс», а Бучма на ходу, тримаючи гвинтівку під пахвою, зв’язував три гранати мотузкою. Атакуючи, вийшли