Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

Чи справді історія між двома світовими війнами була такою простою? Таємні організації, Храм Жаху і життя звичайних людей, приречених на люту загибель в горнилі безглуздих для них битв. Серед них живуть і ведуть свою боротьбу люди, які знають трохи більше. Перед ветеранами Визвольних змагань 1917–1921 років відкриваються стежки до таємниці, яка може відповісти на доленосні питання вітчизняної історії. І вони намагаються її розкрити, ризикуючи всім. Для широкого кола читачів.

Дмитро Білий

Басаврюк ХХ

Передмова

Твір, який пропонується зараз до вашої уваги, виник унаслідок збігу досить несподіваних обставин, першою з яких стала знахідка рукопису невідомого автора зі середовища українських політичних емігрантів покоління УНР. Рукопис зберігався в архіві журналу «Вольное казачество — Вільне козацтво» і, вірогідно, належав до періоду 20–30—х рр. ХХ сторіччя. Автор, працюючи над науковим дослідженням про національну революцію 1917–1921 рр., не звернув спочатку увагу на цей белетристичний твір, але декілька нових документів (обставини, за яких автор зміг з ними ознайомитися, поки не можуть бути розголошені) довели, що він зіткнувся з дивовижною історією, яка навряд чи може бути охарактеризована як звичайна белетристика. Єдиною заслугою автора можна вважати обробку документів у напрямі осучаснення їх мови та об’єднання в певній логічній послідовності.

Частина І

I, II, III…

1

Почалася для мене ця історія теплим весняним вечором 1926 року в кав’ярні «У старого вепра», яку обрали своїм клубом козаки й старшини нашої кінної бригади. Усі Подебради були всіяні такими затишними схованками для численних українських емігрантів, які за декілька років уже встигли досить добре обжитися в майже неушкодженій останніми світовими завірюхами гостинній Чехословацькій Республіці.

Колишні козаки й старшини Армії УНР, незважаючи на старанне дотримання останніх досягнень європейської моди, усе ж досить чітко відрізнялися від привітних і доброзичливих чехів своєю незнищенною військовою поставою, а головне захованим десь у глибині очей болем колишніх перемог і поразок. Тільки іноді, десь вранці, ідучи по місту на лекції або на роботу, миттєво впізнавали один одного — вояк непереможеного Чехословацького корпусу й козак непереможеної Армії, яка так і не змогла зберегти свою Державу. Вони миттєво зустрічалися поглядами й розходилися, але за цю мить в їх очах проминали роки й події, незбагненні для решти мешканців цього спокійного європейського академічного містечка…

Суботніми вечорами всі вони: студенти Української Сільськогосподарської Академії, наймані батраки із приміських ферм, таксисти, робітники та інші добропорядні громадяни Чехословацької Республіки знов перетворювалися на сотників та хорунжих, чотарів і полковників, стрільців та козаків. Сотні, чоти й рої, бригади, ескадрони й полки знову збирали своїх бійців і дарма, що зараз місцем їх дислокації ставали затишні кав’ярні, більярдні та гаштети. Армія очікувала. Армія залишалась зібганою пружиною, здатною будь — якої миті вихопитись з цих гостинних і мирних клубів, вихопитись зі сплячих академічних містечок і ринути у свій останній переможний похід…

У кав’ярні «У старого вепра» збирались козаки колишнього полку Чорних Запорожців, до яких мав честь належати і я.

…Тоді, у такому далекому 1920 році, мене відправили від нашого повстанського загону встановити зв’язок із будь — якою частиною українського регулярного війська, що знову наближалося до Києва. Мені пощастило: перші вершники, які заскочили до хутора, де я ночував, мали на папахах довгі чорні шлики, а не зірки. Вигляд у мене був далеко не такий войовничий, як у цих запеклих кіннотників, що немов виринули з гайдамацько — гетьманських часів, щоб довоювати свої вічні війни. Навряд чи моя стара студентська шинель, почорніла від двох років повстанського життя у прикиївських ярах, окуляри з луснутими скельцями та класичний обріз із трьома набоями могли викликати належну повагу з боку вояків, кожен з яких мав на собі зброї, достатньої для екіпіровки цілого ескадрону. Але сотник у черкесці, з гігантським маузером у дерев’яній кобурі на поясі, чомусь вирішив, що для певного колориту в його загоні якраз не вистачає моєї худорлявої постаті. Тим більше, що той досвід, який набув з тих часів, як відправився захищати країну із дивною назвою УеНеР, дозволив мені й серед Чорних Запорожців не пасти задніх. Таким чином, півроку кар’єри в полку з таким містичним найменуванням надав мені впевненого статусу ветерана і, відповідно, право слухати (чим я користувався, як міг) і бути почутим (чим ніколи не намагався скористатися).

Який би вигляд мала історія нещодавніх українських війн, якби її склали за тими нескінченними розповідями в чеських кав’ярнях! Плани битв, стратегічні й геополітичні розрахунки, дивні розповіді та епічні сюжети щодня лунали за столами, марно очікуючи пера Шекспіра! Але те, що я почув навесні 1926 року, назавжди змінило всі мої уявлення про минуле моєї далекої Батьківщини…

Я давно помітив досить кремезного, але, у той же час, вишуканого чоловіка, який декілька місяців щовечора заходив до нашої кав’ярні. Він сідав за столик недалеко від нашого товариства, але ближче познайомитися з нами не намагався, завжди залишаючись на самоті. Те, що він — однин із наших, можна було помітити відразу. І все ж відрізнявся від інших ветеранів, скоріше за все, замисленим поглядом, спрямованим кудись крізь стіни із гравюрами й губився десь у хащах безжальних спогадів. Іноді цей чоловік з’являвся в інших кав’ярнях, де збиралися вояки Армії. Його замкнутість та мовчазна поведінка могли здаватися підозрілими, але я навіть не допускав думки, що це агент ГПУ — занадто сильно наше спільне військове минуле володіло цією людиною.

Як уже сказав, випадок допоміг нам познайомитися. У той вечір усі були надзвичайно пригнічені — звістка про загибель Отамана немов довела те, що кожний розумів, але сподівався, що помиляється, — повернення колишніх часів неможливе. Ми всі немов водночас стали мудрими й сумними старцями. Зрозуміли, хто ми є насправді — чомусь врятовані, поступово розсіяні по світу, ми вже ніколи не зможемо повернути собі право йти в кінній атаці на бронепотяги, ніколи не будемо, надіславши останній гарматний снаряд в наступаючу кавалерію, хапатися за тесаки й гинути під копитами, не будемо виходити з холодноярських лісів вистежувати продзагони, ми вже не будемо!

У цей час до кав’ярні зайшов якийсь підпилий панок, не помічений нашими ветеранами, які стримано обговорювали те, що відбулося в Парижі. Несподівано ми почули, як зі стійки пролунало:

— За ваше здоровье, господа! Кажется, вы лишились главаря своей банды?

Якби до кав’ярні вдерлася вся Червона армія на чолі із Троцьким, ми б сприйняли це набагато спокійніше. Тим часом панок, зухвало вирячивши очі, дивився на нас, піднісши спустошену чарку з горілкою. Хто це був — украй нажлоктаний емігрант, якийсь колишній «титулярный советник», а в еміграції комівояжер, провокатор, агент ГПУ, а скоріше і те і друге, — уже не мало значення. Українські ветерани почали поволі підводитися.

Першим біля панка опинився мій колишній командир, сотник Кожух, завжди спокійний і насмішкуватий кубанець, нині студент Української Сільськогосподарської Академії.

— За здоров’я, кажеш,