Артем Чапай - Понаїхали

облоги Константинополя сарацинами. Дiва Марiя обливалася сльозами. Священик пояснив, що свята земля Вiзантiї, християнська земля, невдовзi таки впала пiд натиском сарацинiв:

— I нинi там мусульманська iмперiя, — зi смиренням повiдав священик.

Кiлька жiночок не втримались i зiтхнули.

Потiм святили воду.

Оля хрестилася, коли хрестились усi, бо самостiйно не знала б, коли треба робити це. На «амiнь» точно. Здається, також на «в iм'я отця i сина», ще на кiлька ключових фраз. Оля роздивлялася людей. Церква повна пiд зав'язку. Сидячих мiсць нема, тож Олi довелося тулитися мiж заднiх рядiв спиною до стiни. Практично всi прихожани — жiнки. Оля ще нiколи, здається, не бачила такої однорідної аудиторiї: бiльшiсть — жiнки середнього вiку. Недовгi зачiски. Мабуть, щоб менше часу витрачати на догляд за собою. Волосся то фарбоване в мiдно-каштановий, то вибiлене перекисом водню.

Крiм священика, Оля нарахувала тiльки чотирьох чоловiкiв. Iз них один молодий стрункий паламар, у пiджаку поверх вишиванки. Iнший, серед прихожанок — пузатий дядько, впевнений у собi, сповнений власної значущостi чоловiка помiж жiнок. Третiй сидiв у iнвалiдному вiзку й мовчав: iталiєць, якого привезла якась баданте. Четвертий прийшов ще пiзнiше за Олю. Старенький, невисокий i лисуватий, з вусами щiточкою, у сiрому костюмi, вiн протискався бочком помiж жiнок i постiйно повторював:

— Можна? Можна? Можна?

Йому усмiхались, або усмiхалися з нього. Схоже, чоловiчка знали. Оля теж не змогла стримати усмiшки: вишиванка, костюм з надто короткими брюками, сандалi на босу ногу. I щось не так у цьому його «можна-можна». Що? Надто м'яке «ж».

Оля побачила серед прихожан тихеньку бабусю з Косiвщини, якiй в Iталiї легше, нiж у домашньому рабствi. Невдоволеної жiнки з Вижницi не було видно. Зате пiд кiнець служби прийшла кругленька жiнка, яка пiсля перукарнi виявилася стриженою ще коротше, пiд машинку. Тепер жiнка вдягнула на себе благочестиву усмiшку. Фiолетову помаду змiнила скромна рожева.

Коли служба закiнчилася, чоловiчок у сандалях похвалився своїм знанням мови:

— Христос Воскрес! Воiстину Воскрес.

А всi такi смiються i так:

— Браво! Браво!

Хоча до Великодня ще як до весни.

А чоловiчок вiдмочував щось i далi, вже iталiйською. Жiночки навколо смiялися. Олi було шкода, що вона поки що погано розумiє мову.

Лисий дiд так i сидiв у своєму iнвалiдному вiзку. Вiн не помiтив, що навколо щось помiнялося. Дивився перед собою з вiдсутнiм виглядом. Вiн здавався сумним. Олi стало його шкода.

— Мене Шура звуть, — почула знайомий голос.

Оля обернулась, це була кругленька жiнка, яка представлялась iншiй. Оля ледь не засмiялася, побачивши iншу роль Шури. Тепер Шура здавалася втiленням благочестя та скромностi. Яке там «йобнутий» по телефону? Кого це боявся хлопчик-перукар? Шура свiтиться вiд отриманої благостi. Макiяжу нема. Пишне декольте зникло. Натомiсть вишиванка та червонi коралi.

Оля розпитувала прихожанок, якi розбирали свої велосипеди, залишенi пiд аркою ззовнi. Виявилося, серед присутнiх таки є одна людина, яка теж працює в Червiї. Шура.

— Га? Я о восьмiй тридцять сiм на Червiю, — сказала Шура. — Давай бiля електрички. А доти у мене справи.

У кебаб-кафе на стiнi висiв телевiзор, i в ньому показували iндiйськi клiпи. Не класичне iндiйське кiно з танцями й сарi, а сучаснi: купи золотих ланцюгiв, довгоногi дiвахи в бiкiнi, пафос, розпальцовки, дорогi тачки. Дуже схоже на росiйський шоу-бiзнес, подумала Оля. Якийсь iндiйський Тiматi в бейсболцi та з розкiшними вусами начитував реп.

Оля зараз була єдина клiєнтка. Смаглявий пiдлiток-продавець вийшов з кухнi. Оля показала пальцем на картинку в меню:

— Ось це. За три п'ятдесят.

Пiдлiток кивнув, усмiхнувся i швидко щось запитав. Оля знизала плечима:

— Нон о капiто. Не зрозумiла.

Пiдлiток був сама дружнiсть. Знов усмiхнувся, кивнув i перепитав повiльнiше:

— Тут будете, чи з собою?

— А-а-а. З собою, будь ласка.

Пiдлiток усмiхнувся Олi так, наче Оля була його найкращою подругою. Чи мамою. Мабуть, подумала Оля, вiн приблизно вiку мого Сергiя.

Смаглявий пiдлiток почав пiдiгрiвати м'ясо на вертелi. Оля чомусь подумала: якби я колись забрала Сергiя до себе, вони могли б подружитися.

— Сеньйор — iндiєць? Тому що, — Оля показала пальцем на екран. Там якраз Тiматi з розкiшними вусами робив непристойнi рухи разом iз двома iндiйськими дiвчатами в колготах-сiточках.

Пiдлiток закивав головою.

— А ви, мабуть, румунка, — сказав пiдлiток.

— Нi, — засмiялась Оля.

— А?..

Оля сказала.

— О! — пiдлiток зрадiв. — У мене є подруги, вашi спiввiтчизницi.

— Так?

— Так. Чудовi люди. Ми разом працювали.

— А ви з якої частини Iндiї?

Оля ризикувала. Вона знала тiльки Делi, Мумбаї та Калькутту. I то плутала, чи то Мумбаї на Аравiйському морi, а Калькутта в Бенгальськiй затоцi, чи навпаки. Але їй пощастило:

— Нi-нi, я з Пакистану, — сказав пiдлiток.

— А.

Мабуть, першого разу вiн подумав, що Оля питала про iндiйського Тiматi. Який вiн милий, дивилась Оля. Пiдлiток працював i паралельно усмiхався їй. От би Сергiй подружився з таким.

Пакистанець показав пальцем на м'ясо:

— Зачекаємо, щоб добре просмажилось.

Оля кивнула.

До кафе зайшли два iталiйцi й замахали руками до пакистанця.

— Чао, Алi!

Вони вимовляли «Алi» з наголосом на перший склад.

— Вже роблю, — засмiявся Алi.

Зробив їм двi малесенькi кави. Iталiйцi випили наперстки навстоячки, за тридцять секунд, помахали Алi й вийшли:

— Чао, Джузеппе, чао, Луїджi! — гукнув Алi услiд. Коли вони вийшли, усмiхнувся до Олi: — Дуже хорошi люди.

— Постiйнi клiєнти?

— Тут майже всi постiйнi.

— Мене Ольга звуть, — сказала Оля.

— Яке гарне iм'я.

Вiн загорнув кебаб.

— Чао, — сказала Оля. Вона не наважилася назвати хлопчика по iменi.

— Чао, Олґа! Тепер ви теж постiйна клiєнтка!

Який ввiчливий хлопчик. Оля вже мрiяла, щоб її Сергiй колись познайомився з Алi. Який милий хлопчик. А то нинiшнi друзi Сергiя не дуже. Отой їхнiй Мао Цзе Дун чи як його — ще нiчого. А другий, Ананас? Нi, Кокос. Нахабний, грубiян. Легалiзуюсь, аби могла виклик зробити, приїде Сергiй, познайомлю його з Алi, фантазувала Оля. Може, справдi подружаться. Сергiй та Алi.

8

Однак той Алi, якого в цей момент бив ногами її Сергiй, не був пакистанцем. Фактично, вiн був людиною без дому й батькiвщини. Палестинець, який нiколи в життi не був у Палестинi. Його батько виїхав працювати в Кувейт, а коли Iрак вторгся в Кувейт, родина втекла в Сирiю. В мiсто Дараа.

«Ми, палестинцi, навiть не