Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Я вже чікувала наступних слів: «Арештувати всіх!» Це б було у його темпераменті. Вважаю, він хотів цього зробити, але стримав себе. Можливо, серед них немає зрадників. 

— Пані Іріс, моя гостя, лорд Саргін. Звертайтеся до неї відповідно, — суворо додав Деметрус, підняв руку й дав наказ вартовим, що стояли біля дверей, які одразу розійшлися залою. — Я не потерплю не повагу до себе. Але якщо ми всі зібралися, готовий вислухати ваші… занепокоєння. 

Лорди мовчали. Переглядаючись між собою. Напевно, усі їхні претензії стосувалися саме моєї особи.

— Мілорде, ми поважаємо ваше слово, — заговорив інший сивий лорд з дуже довгим носом. — Але подібні теми торкаються безпеки королівства.

— Відносно цієї теми немає жодних занепокоєнь. Королівство у безпеці. Чи я не виконую своїх обов'язків? 

Знову повернувся його владний тон. Зізнаюся, мені він подобався. 

— Що ж… тоді стосовно святкування… усе готове? 

Лорди почали перемовлялися між собою і ніби дебати про не правильне розпорядження скарбницею, але були не такими цікавими. Для мене. 

— Іріс? — голос Деметруса пролунав несподівано голосно в цій тиші.

— Так? — повернулася до нього.

— Ти мені дещо не повернула. Мій кіт, — на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Так, — розгублено промовила я, і витягла кошеня із сумки, яке солодко спало, не помічаючи хаосу, що вирував навколо.

Деметрус обережно поклав рудого на коліна й лагідно погладив його по голові, з тріумфальною усмішкою спостерігаючи за цією своєю маленькою перемогою.

***

Єдине чого я пристрасно бажала було тепла купіль. Кортіло змити із себе віддчуття останніх днів. Шлях до кімнати була прокладена звичним маршрутом, як і всі попередні рази. Але цього разу щось змінилося. Світ виглядав інакше, ніби кольори стали більш насиченими й більш живими, аж до болю справжніми. Кожен відтінок, кожна тінь здавалися надто чіткими, надто інтенсивними. І це лякало. Мене може щось лякати? Після всього, що я пережила?

Звісно, по приїзду вся увага належала моїй персоні. Слуги виглядали з вікон чи з-за кутків, дивлячись, як я викроковую назад до своїх покоїв. Навіть Анрієта стискала губи й постійно ковтала слину, напевно, була не дуже рада поверненню потвори, яка відмовилася залишатися попелом. Я теж була не в захваті знову знаходитися серед цих людей, серед їхньої фальші та страху.

Чи могла моя служниця бути причетною до мого згоряння на балу? Але її руки були чисті, без сліду опіків. Хтось же мусив підлити олії, метафоричної чи реальної. Ці питання, мов привиди, спливали з темряви пам’яті.

— Вам ще щось потрібно, пані? — майже нечутно, як тінь, запитала Анрієта.

Вода в купелі вже майже охолола, але я продовжувала лежати, занурена в розслабляюче тепло, просто насолоджуючись моментом рідкісного спокою.

— Хто вчора приніс мою сукню для вечора? Модистка?

— Ні, пані, її помічниця, — так само тихо, відповіла Анрієта, продовжуючи акуратно прибирати розкиданий одяг. — Я вже все розповіла пану Гарнітгену.

Помічниця? Але ж хтось просочив тканину цією жахливо горючою, легкозаймистою речовиною!

— Добре, можеш йти, — я ледь підвела голову, дивлячись на неї. — Хоча… у мене є питання. Шимон Хант. Мій охоронець. Що він зробив? За що його покарав король?

Анрієта склала рушник і поклала його на дерев'яний табурет.

— Він покинув свій пост, — почала вона, і її голос став напруженим. — Потвора пробралася до міста і вбила кількох людей. За таке король мусив би четвертувати його, — сердито сказала вона, і в її погляді промайнула невдоволення.

— Чому ж він цього не зробив?

— Бо наш король милосердний.

Я ледь помітно посміхнулася. Все ж таки все було навпаки — він жорстокий. Смерть була б для Шимона занадто простим виходом.

— А лорд Саргін? Що ти думаєш про нього?

— Він хороша і віддана людина, — трохи вагаючись, відповіла Анрієта. — Хоча між ним та королем є певні непорозуміння. Не всім подобаються рішення милорда Деметруса.

— Я це помітила, — зітхнула я. Моя ж думка суттєво відрізнялася від її.

— Чому ви про них питаєте? 

— Звичайна людська цікавість.

— А я можу поцікавитися? — несміливо запитала вона.

— Так, звісно, Анрієто, — дозволила я, відчуваючи, як напруга в кімнаті згущується.

Вона не поспішала говорити. Стояла біля купелі, ідеально рівно склавши перед собою руки, ніби чекаючи дозволу.

— Це було боляче? — запитала вона, і її голос став неприродно тихим. — Ви все пам'ятаєте?

Моїм тілом пробігла гаряча хвиля, немов язики полум'я. Її абсолютно порожній погляд і ледь помітна, зловісна усмішка на вустах здавалися вершиною зухвальства, що межувало з безумством. Я судомно вчепилася пальцями в дерев'яні краї купелі, відчайдушно стримуючи потік жахливих спогадів, що хлинули на мене. На мить навіть повітря засмерділо горілим м'ясом.