Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

дешевих фокусів. Приліпи мене клеєм, та рано чи пізно я щезну. Можу зникнути на кілька хвилин, годин чи днів, це однаково станеться.

– Ми ще знайомі в 2000 році?

– Так, – усміхаюсь йому. – Ми хороші друзі.

– Розкажи про моє майбутнє.

О, в жодному разі. Погана ідея.

– Ні.

– Чому ні?

– Гомесе. Будь-що може трапитися. Якщо знати все завчасно, щось може піти не так. Однаково нічого не зможеш змінити.

– Чому?

– Причинно-наслідковий зв’язок спрацьовує лише для майбутнього. Щось може трапитися тільки раз, один-єдиний раз. Якщо знаєш заздалегідь… Я постійно почуваюся, наче у пастці. Якщо ти у своєму часі, нічого не знаючи наперед… ти вільний. Повір мені.

Він розчарований.

– Ти будеш дружбою на нашому весіллі. А я на твоєму. У тебе чудове життя, Гомесе. Але деталі я тобі не розповім.

– А як щодо гри на біржі?

А дійсно, чому б і ні? У 2000 році біржовий ринок – божевільний, але можна нажити скажені статки, і Гомес стане одним із цих щасливчиків.

– Чув щось про Інтернет?

– Ні.

– Пов’язано з комп’ютерами. Величезна світова мережа, люди постійно підключені до неї, за допомогою комп’ютерів спілкуються по телефону. Купи акції компаній, що спеціалізуються на сучасних технологіях. «Нетскейп», «Америка Онлайн», «Сан Майкросистем», «Яху!», «Майкрософт», «Амазон. ком».

Він записує.

– Дотком?

– Хай тебе це не обходить. Просто купи їх на первинному розміщенні акцій, – посміхаюсь. – Сплесни в долоні, якщо віриш у фей.

– Думав, що ти зарубаєш сьогодні будь-кого, хто натякне щось про фей.

– Це з «Пітера Пена», ти, неуку.

Раптом мене починає нудити. Не хочу виблювати просто тут, тому зриваюся з місця.

– Іди за мною, – встигаю йому сказати, біжучи до чоловічої вбиральні.

Гомес біжить за мною. Вриваюся у дивом вільну кабінку. Піт стікає з мого лиця. Блюю в унітаз.

– Ісусе Христе! – зойкає Гомес. – Чорт би тебе забрав, Бібліо…

Втім, уже не чую всього, що він збирається сказати, позаяк лежу голяка на холодній підлозі, встеленій лінолеумом, у повній темряві. У голові паморочиться, тож якийсь час продовжую лежати. Протягую руку й торкаюсь корінців книжок. Я у книгосховищі, в Ньюбері. Підводжусь і, хитаючись, пробираюсь у кінець ряду, клацаю вимикачем; світло заливає ряд, у якому стою, тому нічого не бачу. Мій одяг та візочок з книгами, які я розставляв на полиці, у наступному проході. Одягаюся, знову розставляю книжки та боязко відчиняю захисні двері до книгосховища. Не знаю, котра година; сигналізація може бути вже увімкнена. Але ні, усе, як і було. Ізабель інструктує нового читача, як ходити поміж стелажів у читальному залі; Мет проходить повз мене та привітно махає мені рукою. Сонце б’є у вікна, а стрілки годинника у читальному залі показують чверть на сімнадцяту. Мене не було менше п’ятнадцяти хвилин. Амелія помічає мене та вказує на двері.

– Я йду в «Старбакс». Купити кави?

– Е-е, ні, не думаю. Але дякую.

Страшенно болить голова. Просовую голову до кабінету Роберто та скаржуся, що зле почуваюсь. Він співчутливо киває головою, показуючи жестом на телефон, який дуже швидкою італійською щось випльовує йому у вухо. Хапаю свої манатки та вшиваюсь. Ще один типовий для Бібліотекаря день на роботі.

Неділя, 15 грудня 1991 року (Клер двадцять)

Клер: Чудовий сонячний недільний ранок, повертаюся додому від Генрі. Вулиці вкриті льодом, поверх якого припорошено свіжим снігом. Усе настільки біле та чисте! Підспівую Ареті Франклін «П – О – В – А – Г – А!», звертаю авто з Едісон на Гойн, і раптом – о диво! – просто переді мною вільне паркувальне місце. Однозначно, нині мій щасливий день. Припарковую автівку, обережно ступаю ковзким тротуаром, усе ще мугикаючи собі під ніс і заходжу до передпокою. У мене приємне відчуття «мурашок поза спиною», з яким асоціюю секс, пробудження у ліжку Генрі, вранішнє добирання додому. Злітаю сходами нагору. Шаріс буде в церкві. Аж згораю від бажання поніжитися у ванній та почитати «Нью-Йорк Таймс». Відчинивши двері, розумію, що не сама. Так і є: у вітальні, з опущеними ролетами на вікнах, увесь в цигарковому диму, примостився Гомес. Усі ці червоні шпалери з ворсистою поверхнею та червоні оксамитові меблі надають йому подоби польського світловолосого сатани Елвіса. Він просто сидить. Тож мовчки проходжу до своєї кімнати. Все ще серджусь на нього.

– Клер.

– Що? – повертаюсь у його бік.

– Вибач. Я помилявся, – промовляє хриплим голосом.

Ще ніколи не чула, щоб Гомес визнав хоч щось, хіба праведність Папи Римського. Заходжу до вітальні й піднімаю ролети. Не так і легко сонцю пробитися крізь цей цигарковий дим, тож відчиняю вікно.

– Не розумію, як можна так багато курити. І пожежний індикатор диму не спрацював!

Гомес протягує мені дев’ятивольтну батарейку.

– Йтиму – вставлю назад.

Сідаю на диван. Чекаю, поки Гомес пояснить, чому він змінив свою думку. Він скручує ще одну цигарку. Нарешті прикурює і дивиться на мене.

– Цю ніч я провів у компанії з твоїм другом Генрі.

– І я.

– Ага. Що ви робили?

– Ходили у «Фейсетс», дивились фільм Пітера Ґріневея, їли марокканську їжу, були у нього.

– І потім ти пішла.

– Саме так.

– Гаразд. Ну, а я мав вечір не такий культурний, зате дуже насичений і набагато активніший. Напоровся на твого прекрасного хлопця на алеї біля театру «Вік». Він мотлошив Ніка до живого м’яса. Сьогодні зранку Трент сказав мені, що у Ніка зламаний ніс, три ребра, п’ять кісток у зап’ясті, пошкодження м’яких тканин і накладено сорок шість швів. А ще йому треба вставити передній зуб.

Сиджу непорушно. Нік – здоровий бик.

– Тобі це треба було бачити, Клер. Твій хлоп поводився з Ніком так, наче він – не жива людина, а якась річ, наче Нік – скульптура, яку він ліпить. Дуже по-науковому. Просто обдумував, куди її покласти для максимального ефекту, шандарах! Знаєш, я би від того отримав шалену насолоду, якби лише то не був Нік.

– Чому Генрі лупцював Ніка?

Гомесу незручно.

– Судячи з його пояснень, Нік сам винен. Він любить чіплятися до… геїв, а Генрі був одягнений, як маленька міс Мафет.

Можу собі уявити. Бідний Генрі!

– А потім?

– Потім ми пограбували воєнторг.

Чим далі, тим краще.

– Що далі?

– Повечеряли в «Ен Сейзер».

Регочу. Гомес усміхається.

– Він розповів мені таку ж самісіньку безглузду історію, що й ти.

– Чому ти йому повірив?

– Та він такий безпристрасний! Міг би навіть сказати, що бачить мене наскрізь, цілковито, усього. Він чудово знав мої слабинки, та йому було байдуже. А потім він щез! Я стояв там і просто… мусив. Мусив повірити.

Співчутливо