Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Зникнення дуже вражає. Пригадую це ще з першого разу, коли його побачила, тоді я була ще зовсім маленькою дівчинкою. Він стискав мою руку, і раптом – бац! – зник. А з якого часу він прибув цього разу?

– З 2000 року. На вигляд був якийсь старший.

– Йому доводиться багато через що проходити.

Так мило – сидіти тут і розмовляти про Генрі з тим, хто його знає. На мене накочується хвиля вдячності до Гомеса, але вона випаровується, тільки-но він нахиляється до мене та дуже серйозно промовляє:

– Не виходь за нього, Клер.

– Він мене ще не просив.

– Ти знаєш, про що я.

Сиджу нерухомо, дивлюсь на свої переплетені руки, складені на колінах. Мені холодно, і я нервую. Піднімаю очі на Гомеса, він стривожено дивиться на мене.

– Я кохаю його. Він – моє життя. Усе своє життя я чекала на нього, і ось він тут, – не можу дібрати слова, не знаю, як пояснити. – Із Генрі в мене все розкладено на полицях, усе чітко, як на карті: минуле і майбутнє, все разом, наче ангел… – хитаю головою. Не можу підібрати слів. – Я можу влізти у його голову й доторкнутися до часу… він мене кохає. Ми одружені, тому що… ми – частинки одного цілого, – запинаюсь, – це вже сталося. Усе й одразу.

Уважно стежу за реакцією Гомеса, щоби зрозуміти, чи вплинули на нього мої слова.

– Клер, він мені подобається, дуже. Він надзвичайний. Але й небезпечний. У всіх жінок, з якими він був, розбите серце. Я просто не хочу, щоб ти блаженно вальсувала в руках цього чарівного соціопата.

– Хіба ти не розумієш, що вже запізно? Ти говориш про людину, яку я знаю з шести років. Я дійсно знаю його. Ти бачив його лише двічі, а вже намагаєшся вдовбати мені в голову, що пора зістрибувати з потягу. А я не можу. Я вже бачила своє майбутнє і не можу його змінити. І навіть якби могла, то не змінювала би.

– А мені він не захотів розповісти, що мене чекає, – задумливо промовив Гомес.

– Генрі дбає про тебе, він би так не вчинив з тобою.

– Але з тобою вчинив.

– Цьому не можна було зарадити; наші життя уже переплетені. Через нього все моє дитинство минало по-іншому, і Генрі вже нічого не міг змінити. Він зробив усе, що міг.

Чую, як Шаріс повертає ключ у замку.

– Клер, не сердься, я лише хочу тобі допомогти.

– Ти нам допоможеш. Побачиш, – усміхаюся до нього.

Заходить Шаріс. Кашляє.

– О, любий, ти вже так довго чекаєш!

– Та я теревенив із Клер. Про Генрі.

– Упевнена, ти їй розповідав, як безмежно його обожнюєш. – У голосі Шаріс звучить застережлива нотка.

– Я радив їй тікати у зворотному напрямку так швидко, наскільки це можливо.

– О, Гомесе! Клер, не слухай його. У нього жахливий смак на чоловіків, – каже Шаріс, чинно всідаючись на відстані менш ніж у півметра від нього, проте Гомес дотягується до неї й всаджує собі на коліна. Вона дивиться на нього.

– Вона завжди така після церкви.

– Хочу снідати.

– Авжеш, голубко, – вони підіймаються та біжать до кухні.

Шаріс верескливо хихикає, а Гомес намагається ляснути її журналом «Таймз». Зітхаю та йду до своєї кімнати. Усе ще сяє сонце. У ванній кімнаті напускаю дуже гарячу воду у велетенську стару ванну та роздягаюся. Забираючись до ванни, ловлю своє відображення у дзеркалі. Якась я повнувата. Не надто втішившись, занурююсь у воду, відчуваючи себе одаліскою Інґрес з комп’ютерної гри. Генрі кохає мене. Генрі тут, нарешті, тепер, нарешті. А я його кохаю. Проводжу руками по грудях, виділяється та зникає тонка цівка бульбашок. Чому все мусить бути таким заплутаним? Хіба ми вже не пережили усі складнощі? Занурюю голову у воду, дивлюсь, як погойдується на воді моє волосся, темне, мов сітка. Я ніколи не обирала Генрі, а він ніколи не обирав мене. То хіба це може бути помилкою? І знову наштовхуюсь на те, чого ми не можемо знати. Лежу у ванні, розглядаю плитку на стіні; лежу довго, аж вода стає холодною. У двері стукає Шаріс, цікавиться, чи я, бува, не вмерла. Украй терміново їй потрібно зайти й почистити зуби. Закручуючи волосся у рушник, бачу себе у дзеркалі. Через гарячу пару відображення нечітке; здається, час трансформується, накладаючись один на одного, і ось уже бачу себе в багатошаровому розрізі, бачу всі свої попередні дні та роки, й усі наступні. Раптом здається, що стаю невидимою. Втім, це відчуття зникає так само швидко, як і з’явилося. Стою нерухомо ще якусь хвилинку, відтак надягаю банний халат, відчиняю двері та йду.

Субота, 22 грудня 1991 року (Генрі двадцять вісім і тридцять три)

Генрі: О 5:25 ранку дзвінок у двері. Поганий знак. Спросоння плентаюсь до домофону й натискаю кнопку.

– Так?

– Гей, впусти мене.

Знову натискаю кнопку, й по лінії передається той жахливий зумерний сигнал, що засвідчує: «Ласкаво просимо до нашого сімейного вогнища». Сорок п’ять секунд по тому чути глухий металічний звук ліфта, що важко підіймається нагору. Натягую халат, виходжу в загальний коридор; крізь маленьке віконечко в шахті ліфта спостерігаю за його тросами. Кабіна зупиняється на поверсі, а в ній – подумати лишень! – я.

Він відчиняє двері ліфта й заходить у коридор, голий, небритий, дуже коротко підстрижений. Швидко пересікаємо порожній коридор і зашмигуємо до квартири. Зачиняю двері. Якусь мить просто стоїмо, оглядаючи одне одного.

– Що ж, – кажу лише для того, аби щось сказати. – Як справи?

– Не дуже. Яке сьогодні число?

– Двадцять друге грудня 1991 року. Субота.

– Аа, «Violent Femmes» сьогодні в «Араґоні»?

– Угу.

– Лайно, – сміється, – який то скажений був вечір.

Підходить до ліжка – мого ліжка – та заскакує, накривається геть аж з головою. Плюхаюсь біля нього.

– Гей! – Він не видає ані звуку. – Який у тебе вже рік?

– Тринадцяте грудня 1996 року. Я саме збирався спати. Дай мені трохи поспати, інакше через п’ять років дуже пожалкуєш.

Резонно. Знімаю халат і забираюсь назад у ліжко. Зараз я вже з іншого боку, – там, де завжди спить Клер (зараз я це сприймаю саме так), бо мій двійник привласнив собі мою половину ліжка. На цій частині трохи інакше. Наче заплющуєш одне око й дуже зблизька дивишся на щось, а потім дивишся не це ж саме іншим оком – бачене відрізняється. От я так лежу і саме це й роблю. Дивлюсь на м’яке крісло з розкиданим на ньому одягом, кісточку від персика на дні келиха