Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 12. Зірка Ерцгамми

Непомітно закінчилася весна, і літо розкинуло над містом свої теплі обійми. Антуан і Софі здали літню сесію — іспити, що здавалися нескінченними, нарешті відступили, звільнивши час для розгадки таємниці, яка не давала їм спокою: як визволити царів із задзеркалля. Після першого знайомства Софі з Вортимером, Леонідом, Дайєю та Енріке їхні зустрічі стали регулярними. У тьмяній кімнаті на горищі, де старе дзеркало гуділо, ніби дихало, вони годинами сперечалися про філософію, мистецтво й політику. Софі приносила свій скетчбук, показуючи замальовки вулиць, людей і навіть Антуана — його задумливе обличчя, схоплене олівцем у хвилини, коли він не помічав її погляду. Вона провела пальцем по сторінці, згадуючи, як колись у дитинстві малювала це дзеркало, не знаючи, що воно стане її долею. Царі бурхливо реагували: то хвалили її штрихи, то сперечалися, чи гарний малюнок. Інколи суперечки заходили задалеко — Софі гнівно заявляла, що більше не покаже їм жодного аркуша, але швидко остигала. Насправді ж критикували вони не її роботи, а світ, який так змінився з часів їхньої пам’яті. Одні зміни — як джинси чи музика — викликали у них захват, інші — як шумні машини чи пластикові пляшки — щире здивування.

Одного теплого літнього вечора, коли сонце ховалося за обрієм, заливаючи кімнату багряним світлом, усі зібралися разом. Повітря пахло пилом і цвітом каштанів за вікном, а дзеркало вібрувало, ніби серце, що б’ється в клітці. Софі, тримаючи скетчбук під пахвою, рішуче глянула на всіх.

— Слухайте, хлопці! — почала вона, її голос звучав твердо, хоч у кутиках губ ховалася усмішка. — Ми тут тріпаємося про всяке, а пошуки наші на нулі. Треба замутити план дій, реально. У нас же повний бардак — на чому фокусимося, що в топку? Ми з Антуаном відмазувалися сесією, але тепер канікули, і я хочу, щоб ми врубили турборежим.

Антуан кивнув, його пальці нервово стиснули край столу.

— Софі права! — додав він, його голос був тихим, але рішучим. — Ми з нею технарі, любимо, коли все по поличках. Годі вже блукати в темряві. Давайте влаштуємо мозковий штурм і складемо план.

Софі всміхнулася, її очі блиснули ентузіазмом.

— Короч, наприклад! — продовжила вона, — давайте вже зганяємо за тим ключем дракона в монастир. У нас же все на руках: локація, де скринька, кулон, який монахам показати. Вони чекнуть, що він не фейк, і віддадуть ключ. Чого ми тягнемо кота за хвіст?

Слова Софі впали в тишу, мов камінь у воду, і раптом кімната вибухнула обуренням. Вортимер гримнув кулаком по невидимій поверхні в дзеркалі, його голос загудів, як дзвін на вежі:

— Та що це за прикол?!! Ви знали, де ключ, і мовчок? Та я б монахів притиснув до стіни, і ключ був би наш без всіляких кулонів!

Леонід склав руки на грудях, його погляд пронизував, як спис:

— Це зрада, Антуане, ти приховав правду, а план без довіри — ніщо.

Дайя стояв мовчки, але його пальці стиснули край плаща, ніби тримаючи бурю всередині, а голос, коли він заговорив, різав, як лезо:

— Ми тут століттями, а ви граєте в хованки. Чому ти не сказав?

Енріке кинув на Антуана погляд, сповнений блискавок:

— Ти грав із нами, а я не з тих, хто прощає.

— Упс, палішся! — Софі підняла руки, її щоки спалахнули від ніяковості. — Я думала, ви всі в темі! Ми просто шукали інший вайб, правда ж, Антуане?

Антуан відчув, як жар заливає його обличчя. Він ступив уперед, його голос тремтів від напруги.

— Так, я знав про ключ, — зізнався він, опустивши очі. — Але я боюся за ним іти. Ключ — це не просто річ, він сповнений небезпечної сили, що спотворює розум владою. Мадам Анна попереджала, що мало хто може встояти перед його впливом. Я не впевнений, чи здатен я опиратися йому, чи не піддамся темряві, що він пробуджує. До того ж Люций, Анна та книги з бібліотеки натякають, що ключ — це хранитель завіту. Він не розриває портали між світами, а підсилює бажання того, хто його тримає, і ці бажання можуть знищити все. Анна сховала його в монастирі, щоб він більше не завдавав лиха. Монахи передають цю таємницю з покоління в покоління й віддадуть скриньку лише тому, хто покаже медальйон. — Він витягнув кулон із кишені, його метал блиснув у світлі. — Але встояти перед ключем може лише той, чия душа чиста, а я… я не знаю, чи моя така. Мене охоплює тривога щоразу, коли я думаю про це. Що, якщо я не той, ким себе вважаю? — Він стиснув кулон сильніше, відчуваючи, як його холод пронизує шкіру, і додав тихо: — А що, якщо я боюся не ключа, а себе — того, ким можу стати?

Тиша запала, важка й густа, але Софі раптом хихикнула, розряджаючи напругу.

— Ну, якщо Антуан стане тираном із ключем, я просто зафарбую його в скетчбуці — дракончик із короною, топчик! — сказала вона, і її жартівливий тон змусив усіх видихнути. Але потім її голос став тихшим, серйознішим, і вона глянула на Антуана з теплом у очах. — Серйозно, Антуане, я не хочу, щоб ти себе загнав. Ти для нас усіх як маяк, ок? Врубаєшься? Ну типу — світло надії.

Вортимер гучно розреготався.

— Круто ти валиш, мала!! — прогудів він, підхоплюючи її сленг. — З таким вайбом ми точно вигребемось, без базару!

Леонід ледь помітно всміхнувся, а Енріке тихо хмикнув. Софі всміхнулася у відповідь, але її погляд став задумливим.

— Слухайте, а пам’ятаєте, старець тріпався про 24 години? — запитала вона, переводячи очі на царів. — Може, якщо розчехлити, як це працює, ви зможете пофлексити в нашому світі на свої два?

Дайя кивнув, його голос був спокійним, але впевненим.

— Якщо хтось із нас вибереться на 24 години, — сказав він, — то забере ключ із монастиря. Так Антуан не влипне.

— Оце планчик!! — вигукнув Вортимер, його очі загорілися. — Антуан уже чіллив у задзеркаллі й повернувся. Може, ми свапнемося? Він зайде сюди, а хтось із нас — у його шкуру.

Антуан насупився, але кивнув.

— Технічно це можливо, — сказав він. — Але як це здійснити?

Софі раптом ляснула себе по лобі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍