Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— Та блін, брошка Люция ж!! — вигукнула вона. — Кулон Анни — це пропуск до ключа, а брошка? Люций не просто так кинув її Антуану через віки — вона точно щось мутить!

Вортимер гмикнув, його очі блиснули цікавістю.

— Точно, мала, ти врубились! — прогудів він. — Люций не просто шмотки розкидав. Треба розібратись, що вона несе.

Того вечора всі зійшлися: ключ до плану — у брошці Люция. Антуан і Софі вирішили наступного дня піти до бібліотеки, щоб докопатися до відповідей.

Наступного ранку сонце ледь пробивалося крізь ранкову імлу, коли Антуан і Софі сиділи в холі готелю, попиваючи каву. Аромат свіжозмелених зерен змішувався із запахом старовинних меблів. За стійкою портьє — немолодий чоловік із сивиною на скронях і глибокими зморшками досвіду — перебирав папери, іноді поглядаючи на гостей, немов читаючи їхні думки.

Софі, тримаючи чашку в руках, кинула погляд на Антуана.

— Сьогодні в бібліотеці розкопаємо все про брошку, — сказала вона тихо. — Може, там хоч щось знайдемо.

Антуан кивнув і витягнув із кишені брошку Люция, поклавши її на стіл. Її рубін блиснув у променях ранкового світла, кинувши кривавий відблиск на дерев’яну поверхню.

Портьє зупинився, підняв голову й уважно придивився. Його очі спалахнули зацікавленістю, він зробив кілька кроків уперед.

— Вибачте, що втручаюся, — його голос звучав тепло, без нотки зверхності. — Але цей камінь… він нагадує мені одну дуже давню історію.

Софі й Антуан обернулися до нього.

— Яку саме? — запитав Антуан.

Портьє провів рукою по підлокітнику стільця, ніби обдумуючи слова.

— Давно, ще років триста тому, в наших краях жив граф Сен-Жермен. Людина загадкова, алхімік, дослідник таємниць буття… Він казав, що втратив кохану дружину й не зміг із цим змиритися. Говорять, він намагався повернути її… не фізично, але хоча б душу. Писав дивні книги, проводив експерименти, — він зупинився, перевіряючи їхню реакцію. — Якось я натрапив на стару гравюру з його портретом. І знаєте що? У нього на грудях була точно така ж брошка.

Софі повільно поставила чашку на стіл, їхні з Антуаном погляди зустрілися.

— Ви думаєте, що це та сама? — запитала вона, її голос тремтів від хвилювання.

Портьє знизав плечима.

— Не знаю, — чесно відповів він. — Але якщо це так, у його записах можуть бути відповіді. Кажуть, він проводив обряди… навіть запрошував жінок, щоб тимчасово вселити в них душу своєї дружини. Хтозна, що він там робив… Але якщо ви цікавитеся подібними речами, вам варто зазирнути в бібліотеку. Деякі його рукописи збереглися.

Він говорив буденним тоном, але Софі відчула, що за його словами ховається більше. Антуан сховав брошку в кишеню.

— Дякую, — коротко сказав він.

— Сподіваюся, ви знайдете те, що шукаєте, — відгукнувся портьє й повернувся до своїх справ, залишивши їх із новими запитаннями.

Не гаючи часу, Антуан і Софі рвонули до бібліотеки. Шлях від готелю був недовгим, але сповненим літньої магії. Вони йшли вузькими вуличками, де бруківка виблискувала від роси, а повітря пахло свіжоскошеною травою й теплим асфальтом. Каштани гуділи бджолами, а вітерець гойдав їхнє листя, кидаючи тіні, що танцювали, мов спогади минулого. Мимо проносились велосипедисти, діти з морозивом ганяли на самокатах, а старенькі кав’ярні манили запахом круасанів. Антуан і Софі йшли мовчки, але їхні кроки звучали в унісон, ніби їх єднала невидима нитка передчуття.

Бібліотека виросла перед ними, мов маяк знань. Її фасад вражав — сучасний, прозорий, динамічний, він кликав увійти у світ таємниць. Скляні панелі, що міняли відтінки від блакитного до бурштинового, створювали ефект легкості, а бетонні колони додавали величі. Арочні прорізи входу — відгомін класичних бібліотек — сплітали минуле й майбутнє. Крізь прозорий фасад виднівся атріум — просторий, залитий світлом, із стелажами, що тяглися до стелі, мов дерева знань. Уночі, як казали, фасад ставав полотном для світлових проекцій — цитат, рукописів, інсталяцій, перетворюючи бібліотеку на театр під небом. Це місце було символом інтелектуальної еволюції, що надихало кожного, хто проходив повз.

Усередині бібліотека вражала не менше. Високі стелі з відкритими балками, залиті світлом від вікон, створювали відчуття простору. Дерев’яні полиці пахли воском і старими сторінками, а повітря гуділо від шепоту й шелесту паперу. Софі завмерла, відчувши, як знання дихають їй у спину. Антуан торкнувся стелажа, ніби той міг зашепотіти відповідь. Вони підійшли до стійки, де сидів бібліотекар — худорлявий чоловік із сивим волоссям і втомленими очима. Замовили книги графа Сен-Жермена.

— Ще одні сектанти, — буркнув бібліотекар. — Скоро в місті не залишиться жодної чорної кішки.

Антуан хотів заперечити, але Софі хихикнула, стиснувши його плече. Він промовчав, подумавши: «Яка різниця, що він собі нафантазував? Головне — книги». Бібліотекар приніс пожовклі томи, що пахли пилом і таємницями.

Годинами вони гортали сторінки за столом біля вікна, де сонячні промені малювали золоті смуги на підлозі. Нарешті Антуан натрапив на розділ "Ритуал Зірки Ерцгамми та Дзеркала Душ". Його серце заколотилося, коли він почав читати вголос. Щойно "Lux fracta, via versa" зірвалися з його губ, сторінки здригнулися, а пил завис у повітрі, ніби час зупинився. Софі відчула слабкий гудучий звук у свідомості, мов відлуння дзеркала.

Ритуал Зірки Ерцгамми та Дзеркала Душ
Записи графа Сен-Жермена

Я пишу ці рядки не для всіх, а для того, хто знайде їх у відповідний час. Знай — це знання, здобуте через століття.
У глибокій тиші ночі, коли світло місяця ковзає сріблястою доріжкою по мармуровій підлозі, а повітря наповнене шепотом віків, я стаю перед дзеркалом. Його гладь — не скло, а безодня й двері водночас. У його глибинах відображаються тіні, що колись жили, і ті, що шукають вихід.

На столі, вкритому чорним оксамитом, лежить зірка Ерцгамми — дванадцятикутний знак, що обертає коло між світами. Я проводжу пальцями по її металу, і під ними тремтить енергія давніх цивілізацій. Дванадцять граней — дванадцять ключів межі буття й відображення. Рубін у центрі випромінює силу, що могла б освітити місто. Завдяки їй диво стає яв’ю.
Свічки, розставлені в строгому порядку, тремтять у такт невидимим хвилям, кидаючи тіні, що танцюють, мов привиди. Холод пробігає по шкірі — за мною стоїть хтось із іншого боку. Той, хто чекав.