Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Вона глянула на нього, її очі звузилися, але вона кивнула й залишилася стояти, чекаючи.

— Це і є мої друзі, з якими я хотів тебе познайомити, — продовжив Антуан, указавши на дзеркало. — Тут тобі нічого не загрожує. Вони самі в’язні, і їм потрібна чиясь допомога, щоб звільнитися. Я намагаюся їм допомогти. Я вже знайшов деякі артефакти — брошу Люція, медальйон Анни, — але ми досі не знаємо, як їх використати і чи допоможуть вони нам. Можливо, ми упускаємо якусь дрібничку, якусь деталь, щоб розгадати цю таємницю. — Він зробив паузу, опустивши погляд. — Ми з тобою давно знайомі, Софі. Мені важко приховувати це від тебе. Сподіваюся, ти зрозумієш і… може, допоможеш нам.

Софі слухала уважно, її розум боровся між недовірою й бажанням повірити. Її пальці стиснули скетчбук, який вона досі тримала в руках, ніби він був її якорем у реальності. Вона перевела погляд на дзеркало, де четверо царів дивилися на неї з різними виразами: Вортимер — із ледь помітною усмішкою, Леонід — із суворим інтересом, Дайя — із холодною допитливістю, а Енріке — із ніжною теплотою. Їхні очі, хоч і примарні, здавалися живими, і це лякало її ще більше.

Вортимер гмикнув, його голос прогудів із дзеркала:

— Ну що, налякали ми її чи ні? — Він склав руки на грудях, його широкі плечі напружилися, ніби він готувався до бою.

Софі зиркнула на нього, але не відповіла. Її серце калатало, але вона вперто тримала себе в руках.

Енріке, відчувши її напругу, ступив ближче до краю дзеркала, його голос став м’якшим, заспокійливим.

— Не бійся, Софі, — сказав він, його очі мерехтіли співчуттям. — Ми не хочемо тебе налякати. Антуан казав, що ти особлива. Може, розкажеш нам про себе? Про ваш світ? Чому ви, сучасні дівчата, так одягаєтеся — ці джинси, ці кросівки? Чим ви живете?

Софі кліпнула, здивована його словами. Її страх поступово відступав, поступаючись місцем цікавості. Вона глянула на свої потерті джинси й кеди, потім знову на Енріке.

— Ну… — почала вона, її голос ще тремтів, але вже з’явилася нотка звичної грайливості. — Джинси — це зручно, знаєте? Не треба пів дня вдягати корсети чи ще щось таке. А кросівки — щоб бігати швидко, коли такі, як ви, вискакують із дзеркал, — додала вона з легким сарказмом, і її губи сіпнулися в усмішці.

Енріке розсміявся, його сміх був тихим, але щирим, і це трохи розрядило напругу в кімнаті. Леонід нахилився вперед, його суворий погляд пом’якшав.

— А що ви робите для розваг? — запитав він, його голос гудів, але вже без гніву. — У наш час ми билися на мечах або полювали. А ви?

Софі знизала плечима, її руки розслабилися, і вона опустила скетчбук на коліна.

— Ну, ми дивимося серіали, гуляємо, малюємо, — сказала вона, кивнувши на свій скетчбук. — Я, наприклад, люблю замальовувати всяке — вулиці, людей, інколи Антуана, коли він не бачить. — Вона кинула на нього швидкий погляд, і її щоки злегка порожевіли.

Антуан усміхнувся, відчуваючи, як її настрій змінюється. Дайя, який досі мовчав, нахилив голову, його холодні очі блиснули цікавістю.

— А як ви з Антуаном познайомилися? — запитав він тихо, але його голос різав тишу, як лезо.

Софі глянула на Антуана, її усмішка стала теплішою.

— Та в бібліотеці, — почала вона, згадуючи той день. — Я прийшла шукати одну рідкісну книгу з малювання — я обожнюю малювати, це моє хобі, але не дуже вправно, як мені здається, тому йому я про це не сказала. Сказала, що просто зайшла з цікавості. А він уже сидів за столом, заваленим книжками. Я випадково зачепила той стос, і все посипалося на підлогу. Довелося допомагати збирати, і… ну, якось закрутилося. — Вона знизала плечима, але в її очах промайнула ніжність. — Він тоді бурмотів щось про дзеркала, але я думала, це просто його дивацтво.

Антуан ніяково потер потилицю, а Вортимер гучно розсміявся.

— Ха! Він і зараз бурмоче про дзеркала! — прогримів він. — Але ти, дівчино, тримаєшся добре. Не кожна б отак спокійно говорила з нами.

Софі всміхнулася ширше, її страх остаточно розтанув, поступаючись місцем теплому здивуванню. Енріке нахилився ще ближче, його погляд став м’якшим.

— А які в тебе мрії, Софі? — запитав він, і його голос був ніжним, як шепіт моря. — Чого ти хочеш від цього світу?

Вона задумалася, її пальці легенько побарабанили по скетчбуку. Потім підняла очі, і в них спалахнула іскра.

— Хочу подорожувати, — сказала вона тихо, але твердо. — Бачити світ, малювати його — не для когось, а для себе. Хочу знайти місце, де почуватимуся… ну, собою, мабуть. І, може, колись намалювати щось таке, що люди пам’ятатимуть. — Вона зиркнула на Антуана. — А ти мені ніколи не казав, що твої друзі — це ціла пригода. Може, я б раніше підписалася на таке.

Антуан усміхнувся, відчуваючи, як її слова зігрівають його. Царі перезирнулися, і навіть Леонід ледь помітно кивнув, ніби визнаючи її сміливість. Софі відкинулася на спинку стільця, її плечі розслабилися, і вона видихнула.

— Гаразд, хлопці, — сказала вона, глянувши на дзеркало. — Ви, звісно, дивні, але… цікаві. Якщо це не розіграш, то я в ділі. Тільки поясніть нормально, що тут відбувається, бо мій мозок досі думає, що це якийсь крутий спецефект.

Антуан глянув на неї з вдячністю, а Енріке тихо додав:

— Ти нам подобаєшся, Софі. З тобою ми, може, й виберемося звідси.

Вона хмикнула, але в її очах загорівся вогник — не страх, а передчуття нової пригоди.