Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

Я не забобонний, але мав чітке відчуття того, що історія Річарда Флінна приховувала якесь закляття, щось на кшталт прокляття гробниці фараона. Я сповнився рішучості зателефонувати Пітеру й сказати йому про вихід із гри, адже стало зрозуміло, що я так ніколи й не докопаюся до суті того, що сталося тієї ночі з професором Джозефом Вайдером, Лорою Бейнз і Річардом Флінном.

Сім

Рой Фріман жив в окрузі Берґен, за мостом, але він сказав, що мав уладнати якісь справи в місті, тому я замовив столик у ресторані на Вест-авеню, 36.

Рой був високий і худий, скидався на актора, що грає другорядні ролі, такий собі підстаркуватий поліціянт, який непомітно підстраховує альфа-самця в поєдинку з поганими хлопцями і справляє на вас враження, — але ви не знаєте чому, адже говорить він у фільмі лише одну чи дві репліки, — що на нього можна покластися.

Його волосся було майже повністю сиве, як і акуратно підстрижена борідка, яка покривала всю нижню частину його обличчя. Він відрекомендувався, і ми почали розмову.

Рой сказав, що протягом майже двадцяти років був одружений із жінкою на ім’я Діана. У них є син, Тоні, з яким він дуже рідко бачиться. Його колишня дружина і син переїхали в Сіетл після розлучення, у кінці вісімдесятих. Його син закінчив коледж і вів новини на місцевій радіостанції.

Фріман без вагань сказав мені, що саме він винен у розлученні, адже надто захоплювався роботою й забагато пив. Він був одним із перших детективів поліції у Нью-Джерсі, які вступили до силових структур одразу після закінчення коледжу, 1969 року, й деякі хлопці у відділку мали на нього зуб через це, особливо враховуючи його афроамериканське походження. І що б там не казали, нібито що расизм у середині сімдесятих років у силових структурах майже викорінили, особливо у відділках невеликих містечок, це була маячня. Звісно, і раніше знімали фільми з чорношкірими акторами в ролі суддів, прокурорів, викладачів коледжів та начальників поліції, але реальність виявилася іншою. Проте платили добре — хороший патрульний отримував тоді майже двадцять тисяч на рік, — а він мріяв стати поліціянтом змалечку.

Департамент поліції Вест Віндзор на початку вісімдесятих років мав близько п’ятнадцяти поліціянтів, переважно віком приблизно сорок років. В управлінні працювала лише одна жінка, прийнята недавно, і, крім іспаномовного офіцера, Хосе Мендеса, всі інші були білі. Для Нью-Джерсі та Нью-Йорка настали не найкращі часи: почалася епідемія вживання кокаїну, і хоча її хвиля ще не накрила Принстон, це не означало, що поліціянтам там жилося легко. Фріман працював у Принстонському поліційному відділку протягом десяти років, а 1979 року його перевели у Вест Віндзор, округ Мерсер, в управління, створене декількома роками раніше.

Він був радий поговорити зі мною і зізнався, що жив досить усамітнено від свого виходу на пенсію і що поліціянтові у відставці властиво не мати багато довірених осіб.

— Джоне, чому тебе цікавить ця справа? — запитав він.

Він запропонував перейти на «ти». І хоча щось, чого я не в змозі пояснити, у його голосі й зовнішності трохи мене лякало, я погодився і розказав йому всю правду. Мені набридло вигадувати історії про уявні біографії й детальні історії нерозкритих убивств, і я був упевнений, що чоловік переді мною настільки люб’язний, що, навіть не знаючи мене, погодився на зустріч і поділився болючими подробицями зі свого життя, заслужив мою цілковиту чесність.

Отже, я сказав йому, що Річард Флінн написав книжку про той період і надіслав її літературному агенту, а іншу частину рукопису ніде не можна знайти. Мене найняв відомий нам обом агент, і я досліджував, чи то, можна сказати, розслідував справу з метою відновити факти. Я вже поговорив із великою кількістю людей, але й досі не прояснив нічого конкретного і не міг зрозуміти, про що тут ішлося.

Він указав на великий темно-жовтий конверт, який приніс із собою.

— Я був із візитом у відділку і зробив кілька копій для вас, — сказав він. — Ми не почали переносити наші записи на комп’ютери до початку дев’яностих років, отож я мусив прочесати ящики в архіві. Всі не під грифом секретності, тому це було нескладно. Бери документи з собою, прочитаєш їх, — переконав він мене, і я поклав конверт у свою сумку.

Потім він коротко розповів те, що пам’ятав: як він приїхав із криміналістами до будинку Вайдера, про бурю в пресі та про відсутність будь-яких правдоподібних зачіпок, які б дозволили їм сформувати робочу теорію.

— У цій справі багато речей не сходилися, — сказав він. — Професор жив спокійно, не приймав наркотики, не плутався з повіями і не тинявся в поганих місцях. У нього ні з ким не виникало недавніх конфліктів, він жив у хорошому районі, і його сусіди були гідні люди: науковці, великі птиці з акціонерних компаній, які роками знали одне одного. І потім, ні з того ні з сього, його забивають до смерті у власному будинку. Усередині було багато цінних речей, та нічого не зникло, навіть готівка і коштовності. Але я пригадую, що хтось поспіхом обшукував місце. Шухляди були відкриті, а документи розкидані по всій підлозі. Єдині відбитки пальців, які ми знайшли, належали особам, яких ми знали: малому, що доглядав за бібліотекою професора, й працівнику, який мав доступ у дім і часто туди приходив.

— Про ті папери на підлозі, — запитав я. — Хоч якісь із них узяли як потенційні докази?

— Я не пам’ятаю аж таких подробиць… Усе в тих ксерокопіях. Але я пам’ятаю, що ми знайшли невеликий сейф у будинку, і ніхто не знав комбінації, тому ми змушені були викликати слюсаря. Він зламав його, але все знайдене там — це трохи грошей, письмові документи, фотографії, такого типу речі. Ніщо не мало стосунку до справи.

— Професор тільки-но закінчив писати книгу, і, здається, рукопис зник.

— З його речами розбиралася сестра. Вона приїхала з Європи через декілька днів. Я добре її пам’ятаю. Вона поводилася, немов кінозірка. Носила дороге хутро і багато коштовностей, наче оперна співачка, і розмовляла з іноземним акцентом. Це було видовище, дозволю собі сказати. Ми поставили їй кілька запитань, але вона лише розповіла, що вони з покійним братом не були дуже близькі й вона нічого не знала про його життя.

— Її звати Інґе Россі, — сказав я. — Вона вже тривалий час проживає в Італії.

— Можливо… Може, це вона взяла рукопис, про який