Роман Колісник - Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Контакти і співдія 2-ої бригади з командою штабу були багато менші, ніж 1-ої бригади. Давні друзі ген. Шандрук і ген. Дяченко близько співпрацювали між собою і весь час тримали контакт. Як командир 2-ої дивізії ген. Дяченко дуже опікувався 1-ою бригадою, зате майже не цікавився 2-ою бригадою. Осиротіла 2-га бригада, розташована на непривітних мокляках, вже від початку лютого на поліґоні Бранденбузької дивізії проходила інтенсивний перевишкіл. Посилена новоприїжджаючими вояками, вона росла в силу дивізії. Вояків з родинами розміщували в містечках Бріллові, Радевеґу і Бранденбурзі.

На початку, до присяги УНА, в штабі 2-ої бригади було більше українських старшин, ніж німецьких, але під час вправ бракувало і одних, і других. 2-га бриґада, як і 1-ша, мала легку зброю, протипанцерні ракети та міномети. Щоденні бойові і фізичні заняття тривали від 8 до 10 годин. Вояки нарікали, що то забагато, тільки часті алярми і налети зрушували цю монотонність.

Перед неминучою поразкою німці потребували допомоги, якої їм не було де дістати. Тому в різний спосіб вербували чужинців і творили з них військові загони. А з уваги на власну безпеку, тримали їх малими відділами та не дуже близько один від одного. Для прикладу: коли 2-га бриґада майора Пітулея заквартирувала в Бранденбурзі, то 1-шу бригаду, віддалену приблизно на 60-70 км, що стояла в Німеку, перекинули за сотні кілометрів до Ґляцу в Чехії. Вояків з тих формацій, що зі східних земель України, відправляли до Берліна, а із західних — до Бранденбурга і околиць, а тим часом, незважаючи на письмові призначення, польова жандармерія виловлювала українські відділи та насильно віддавала до армії Власова. На це було дві причини: перша — штаб Вермахту підтримував Власова; друга — німці знали, що українці ніколи не поєднаються з москалями, і тому для них не буде внутрішньої небезпеки. Свідомі того, що бриґада майора Пітулея, яку тільки-но перекинули з околиць Нового Санча і Криниці, складалася переважно з націоналістичного активу, німці, з міркувань внутрішньої безпеки, тримали її осторонь від інших українських формацій. Під час вишколу її життя почало нормалізуватися, але це не тривало довго. Докучливі щоденні алярми набули зовсім іншого характеру. Летунські з'єднання впродовж дня і ночі прилітали з новими подарунками та безжалісно спустошували все, що могли. Під силою вибухів бомб кам'яниці перетворювалися на купи уламків, а велетенські клуби пороху з димом душили безпомічних недобитих. Відтепер ці «гості» стали постійними відвідувачами.

В ніч на 23 квітня не було ні алярму, ні налетів. Цю несподіванку скоро збагнули вояки в окопах. «Альянти перейшли Ельбу і ранком будуть тут», — кружляла переконлива вістка. Для оптимістів то була приємна музика, а песимісти казали: «Я хочу їх бачити». Але одні й другі нишком готували все, що було біле, — може придатися.

В тумані світанку перед окопами, по залізничній колії повільно і безшумно посувався поїзд, якого раніше ніхто не бачив. Тисячі напружених очей в темряві намагалися зрозуміти, що це таке? «Я бачу звізду, — сказав хтось спереду, — біла — то американці». «Ні-ні, то червона», — притишено говорив хтось інший. «Червона!» «Біла!..» Голоси ставали сильніші. Але вони раптово вщухли від звуку першого залпу. З невгаваючим вогнем три панцерних вагони в темряві посувались до насипу прикритих окопів. Заскочені і дезорієнтовані вояки не знали, що діяти. Про східний фронт тут не було згадки, — кожний тільки цікавився, коли і де їх перекинуть. Тоді правда, що альянти перейшли Ельбу — але чому ж вони стріляють, як навіжені, коли ніхто не чинить їм опору?

Град куль відбивався від мурів, із відламками каміння падав на окопи, звідки вже було чути крики поранених. Коли панцерник наближався, то вже не було сумніву, що звізда таки червона. Пізніше стало відомо, що підпиті цивільні різних національностей робітники, які добре знали місто, з совєтською залогою панцерника придумали таку виправу.

Боротись з панцерником було нелегко. Кулі скорострілів без знаку відбивались від його стін, міномети, якщо навіть влучали, не робили великої шкоди, для наплечних ракет (панцерфавстів) віддаль була недосяжна. Німецькі частини стояли на другому боці міста і, мабуть, не знали, що тут відбувається. Треба було діяти, бо коли ворог ранком зорієнтується, де фронтова лінія, то нікому живим звідси не вийти. Раптом панцерні вози, з невідомих причин, зупинилися на закруті за 70 метрів від правого крила окопів — мабуть, щось їм треба було простежити. В той час з окопів несподівано вискочив молодий вояк з криком: «Хлопці, крийте мене!» Посипались залпи, лупіт куль, бо метал робив більше шуму, ніж шкоди. По кількох хвилинах блиснув вогник — перший вибух, за ним другий і третій, ще по кількох стрілах панцерник замовк, а з нього здійнялися чорні клуби диму. З ближчих окопів хлопці з тривогою кричали: «То наш під старшина!» (ім'я мені не відоме), несучи пораненого вояка, а інші, із задніх окопів, переловили втікаючу залогу панцерника, яка пізніше послужила цінними інформаціями.

Сутичка з панцерником була початком кінця 2-ої бригади 2-ої дивізії, а заразом і кінцем Другої світової війни. Може, то звучить трохи парадоксально, але правдиво, бо ця бригада була ще в боях майже два дні після капітуляції. А тому, що про цей проміжок двотижневого бою не знаходимо ніде жодної згадки, постараємося за спогадами живих свідків його описати.

Обставини боротьби в Бранденбурзі були дуже різні, яких не можна було ні передбачити, ані спланувати. Життя вояків ускладнювалось — що день, то гірше. Під натиском совєтських військ команда штабу в Бріллові навіть не встигла знищити всіх документів. Піхота совєтської армії зайняла позиції на березі каналу Гафе та поступово намагалася замкнути кільце довкруг Бранденбурга. Знищену бомбардуванням електрівню не було кому направити, через брак електрики не було питної води. Одноразового сухого приділу на день не вистачало. Харчів щодень ставало менше. 27-го перестала існувати кухня, кожний мусів думати сам про себе. Запасних харчових пайків не було, по двох днях голод, брак води стали нестерпними.

Проблема вирішилась несподівано, в одному з вагонів панцерника знайшли швейцарський шоколад і рибні консерви.

Комунікаційний зв'язок перестав існувати, і не було вже з ким його підтримувати. Штаб бригади не мав приміщення і перестав діяти, фронтові старшини спілкувалися між собою тільки з допомогою зв'язкових. Після присяги німці перестали опікуватись нею, а головно 2-ою бригадою, бо вона була частиною УНА. І так вона опинилася на першій фронтовій лінії без нічийого призначення та