Катерина Мединська - Це не солодке кохання, Катерина Мединська

Ганна притиснула долоню до грудей, немов усе ще відчуваючи фантомне тепло його дотику. «Як електричний розряд...», - подумала вона, повільно погладжуючи шкіру. Перед очима знову виник його пронизливий погляд, від якого аж мурашки бігли по спині. Ганна тихенько зітхнула, гадаючи, до чого все йде і чи зможе вона впоратися з незрозумілими почуттями, що охопили її.

- Схоже, все склалося якнайкраще, - нагадав про себе Григорій.

- Так, - нарешті видавила Ганна крізь стиснуте горло, не знаючи, що робити далі зі своїми несподівано виниклими почуттями до Громова. Як пояснити цей вихор емоцій - потяг і інтерес, змішані з побоюванням і розгубленістю? І як їй тепер поводитися з нав'язаним залицяльником Григорієм, до безбарвного суспільства якого вона раптом втратила всякий інтерес?

- Григорію, спасибі вам за чуйність. Але... - почала Ганна.

- Чому ти звертаєшся до мене на «ви»? Ми ж знайомі вже сто років. Ти ж знаєш, я так довго чекав зустрічі з тобою, - перебив він її і зробив крок ближче, взявши за руки. - Ти така гарна, набагато красивіша, ніж на фотографії. І в тебе добре серце. Коли я писав, що ми з тобою споріднені душі, то свято в це вірив. І зараз у цьому переконався.

- Гришо, будь ласка, не поспішайте з висновками, - попросила його Ганна, намагаючись обережно звільнити руки.

- Невже моя зовнішність не сподобалася тобі? - з досадою запитав Григорій.

- Ні, що ви! Просто... ви молодші за мене, - констатувала Ганна, навмисно використовуючи звертання «ви» як певний натяк на те, що вони не можуть перейти межу дружби й поваги.

Вона відчувала, що Григорій чекає від неї більшого - теплих, довірливих стосунків. Але Ганна розуміла, що не готова до цього.

- Усього на якихось п'ять років! Хіба це важливо? Ми ж із тобою це вже обговорювали, і я говорив, що різниця у віці не має значення.

Ганна роздратовано зітхнула: в усьому винне втручання матері. Як тепер пояснити цьому приємному чоловікові, що все - обман? Адже вона нічого подібного йому ніколи не говорила і сказати не могла. Що у них може бути спільного? Вона розлучена, розчарована, і їй потрібно ставити на ноги дорослу доньку. А він молодий, ніколи не був одружений і, судячи з усього, нормально заробляє. Навіщо йому раптом знадобилися стосунки з жінкою, яка старша за нього?

Вона зважилася зізнатися йому в усьому і навіть уже відкрила рота, але двері під'їзду відчинилися, і звідти випурхнула усміхнена Валентина Іванівна зі словами:

- А хто це в нас тут?

Жінка підскочила до Григорія так раптово, що він навіть розгубився.

- А я мама Ганнусі! - представилася вона і простягнула руку.

Григорій ніяково потиснув її.

- Дуже приємно, - пробурмотів він, намагаючись зберегти спокій.

Ганна стояла поруч, опустивши очі. Здавалося, їй хотілося провалитися крізь землю. Валентина Іванівна тим часом не вгамовувалася.

- Так ви, мабуть, той самий Григорій, про якого мені все вуха продзижчала моя Ганнуся? - защебетала вона.

- Так уже продзижчала, мамо? - із сумнівом вимовила Ганна.

- Звичайно, не дзижчала, а щебетала, - Валентина Іванівна хитро примружилася. - І який він хороший, і який ввічливий.

- Мамо, не треба... - благально промовила Ганна.

- Та облиш ти! - відмахнулася Валентина Іванівна. - Я бачу, ви обидва одне одному подобаєтеся. Так чого тягнути-то? Гришенько, а ходімо-но до нас чайку поп'ємо? - не вгамовувалася Валентина Іванівна. - Я якраз спекла вчора ватрушки з сиром.

- Мамо! - у розпачі вигукнула Ганна. - Та що ти причепилася до людини! Бачиш, ми тут розмовляємо.

Але Григорій ніби зрозумівши, що Ганна збирається попрощатися з ним назавжди, одразу ж погодився:

- Із задоволенням вип'ю чайку. Дякую за запрошення!

- Ну ось і чудово! - Валентина Іванівна задоволено плеснула в долоні. - Ходімо, заходьте до нас.

Ганна кинула на Григорія вибачливий погляд. Але той лише радісно посміхнувся у відповідь.