Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

сідав на ліжку, притуляючи долоню до грудей. Від найменшого гамору в коридорі він підбігав до дверей. Весь час його охоплював страх, щоб його не розлучили з тим чоловіком, якого він не знав, та вже любив, як друга. І він вирішив: якщо тюремник відсуне ліжко і нахилиться, щоб роздивитися діру, він розтрощить йому голову камінцем, що на ньому стоїть глечик із водою.

Йому ухвалили смертний вирок, він це знав; та хіба не вмирав він од туги й відчаю тієї миті, коли почув той чарівний стукіт, що повернув його до життя?

Увечері прийшов наглядач. Дантес лежав на ліжку; йому здавалося, ніби отак він ліпше охороняє недороблену діру. Либонь, він якось химерно зиркнув на тюремника, бо той кинув йому:

— Що, знову з глузду з’їхали?

Дантес не відповів — боявся, що його зрадить тремтіння в голосі. Наглядач вийшов, похитуючи головою.

Як настала ніч, Дантес почав сподіватися, що його сусіда скористається цим, та він помилився: ніч минула, жодним шерехом не заспокоївши його гарячкового очікування. Проте вранці, після відвідин тюремника, відсунувши ліжко від стіни, він почув три розмірені удари; він упав навколішки.

— Це ви? — запитав він. — Я тут.

— Наглядач пішов? — запитав голос.

— Пішов, — відказав Дантес, — і прийде аж увечері; у нас є дванадцять годин.

— То можна діяти? — запитав голос.

— Авжеж, хутчій, негайно, благаю вас!

І тієї ж миті земля, що на неї спирався обома долонями Дантес, провалилася під ним; він відскочив, і купа землі та камінців посипалася в яму, що зазяяла під отвором, якого він видовбав. Тоді з темної ями, глибини якої він не міг виміряти оком, з’явилася голова, плечі й нарешті вся людина, що досить спритно вилізла з пролому.

XVI. Італійський учений

Дантес обнявся з цим новим другом, що його він так давно і нетерпляче очікував, і попровадив до вікна, щоб кволе світло, яке промикалося до камери, могло осяяти його всього.

То був невисокий чоловік, із чубом, що посивів не так від старості, як від горя, із проникливими очима, що ховалися під густими шпакуватими бровами, і з чорною ще бородою, що сягала до середини грудей; худорба його лиця, поораного глибокими бганками, сміливі й виразні риси виказували в нім людину, що звикла застосовувати радше свою духовну снагу, ніж фізичну силу. Його чолом котився піт. Що ж до його вбрання, то не було ніякої змоги вгадати його первісний крій — від нього лишилося тільки рам’я.

На вигляд йому здавалося не менше шістдесяти п’яти років, порухи його були ще досить енергійні, щоб припустити, що причина його кволості не вік, що, може, він не такий старий і тільки зморений довгим ув’язненням.

Мабуть, йому приємна була захоплена радість юнака; здавалося, його мертва душа на мить зігрілася й відтанула, зустрівшись із полум’яною душею Дантеса. Він тепло подякував йому за щиру зустріч, хоч і страшенно був розчарований, бо знайшов тільки ще одну в’язницю там, де хотів знайти волю.

— Спершу, — сказав він, — гляньмо, чи не можна приховати від наших сторожів сліди мого підкопу. Весь майбутній наш спокій залежить від цього.

Він нагнувся до отвору, підняв камінь і без особливих зусиль, попри його вагу, вставив на колишнє місце.

— Ви дістали цей камінь досить неохайно, — похитавши головою, зауважив він. — Хіба у вас немає знаряддя?

— А у вас є? — зачудовано спитався Дантес.

— Я дещо змайстрував собі. Крім терпуга, у мене є все, що треба: долото, кліщі, лом.

— Хотів би я поглянути на ці плоди вашого терпіння і мистецтва, — сказав Дантес.

— Прошу вас, ось долото.

І він показав залізну стягу, міцну і гостру, із буковим держаком.

— З чого ви її зробили? — поспитався Дантес.

— Із клямри мого ліжка. Цим знаряддям я прокопав собі шлях, яким прийшов сюди, майже п’ятдесят футів.

— П’ятдесят футів! — із жахом вигукнув Дантес.

— Тихіше, юначе, тихіше; під дверима у в’язнів часто підслуховують.

— Таж вони знають, що я сам.

— Усе одно.

— І ви кажете, прокопали собі лаз у п’ятдесят футів?

— Еге ж, десь така відстань відокремлює мою камеру від вашої; тільки я хибно вирахував криву, бо не було геометричних приладів, щоб встановити масштаб; замість сорока футів за еліпсом виявилося п’ятдесят. Я гадав, як уже й казав вам, дістатися до зовнішнього муру, пробити його і кинутися в море. Я довбав нарівні з коридором, куди виходить ваша камера, замість того, щоб пройти під ним; усе пропало марно, бо коридор провадить у двір, де повно вартових.

— Це правда, — сказав Дантес, — та коридор іде тільки уздовж одного боку моєї камери, а в неї чотири боки.

— Авжеж, але оцю стіну утворює скеля; десять гірників з усіма необхідними знаряддями проб’ють цю стіну насилу за десять років; та стіна впирається в підмурок комендантового приміщення; через неї ми потрапимо до льоху, що замикається на ключ, і нас зловлять; а ця стіна виходить... Зачекайте, куди ж вона виходить?

У тій стіні була пробита бійниця, крізь яку промикалося світло; звужуючись, вона ішла крізь товщу стіни; у неї не пролізла б і дитина, проте її захищали ряди залізних штаб, тож найпідозріливіший наглядач не міг остерігатися втечі. Поставивши запитання, гість підсунув стола до вікна.

— Вилазьте на стіл, — сказав він Дантесові.

Дантес послухався, заліз на стіл і, вгадавши намір друга, уперся спиною в мур і підставив обидві долоні.

Тоді той дідуган, що прозивав себе номером своєї камери й достеменного імені якого Дантес ще не знав, меткіше, ніж від нього можна було сподіватися, зі спритністю кота чи ящірки заліз спершу на стіл, потім зі стола на Дантесові долоні, а звідти на його плечі; зігнувшись, бо низьке склепіння заважало йому випростатися, він просунув голову поміж штабами і глянув униз.

— Ого! — сказав він.— Я так і думав.

І спустився з Дантесових пліч на стіл, а зі столу плигнув на долівку.

— Що там? — занепокоєно спитав Дантес, плигнувши додолу вслід за ним.

Дідуган замислився.

— Авжеж, — сказав він. — Так воно і є; четверта стіна вашої камери виходить на зовнішню галерею, щось на кшталт кружного хідника, де ходять патрулі і стоять чатові.

— Ви певні цього?

— Я бачив ківер вояка і кінчик його рушниці; тим-то я і відхилився, щоб він мене не помітив.

— І що ж? — запитав Дантес.

— Ви самі бачите, через вашу камеру втекти неможливо.

— То що ж тоді? — провадив Дантес.

— Тоді, — сказав дідуган, — дійся воля Божа!

І вираз глибокої покірності ліг на його чоло.

Дантес із захватом глянув на чоловіка, що так спокійно відмовлявся від надії, яку він плекав стільки літ.

— Тепер скажіть мені, хто ви? — запитав Дантес.

— Що ж, нехай буде так, якщо ви ще хочете цього тепер, коли я нічим не можу бути вам корисний.