Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

Я знаю цю мить, я бачив її очима Белла.

Я знов у дворецькому, після того, як його відвезли до сторожки.

Хтось крокує біля мого ліжка; покоївка, судячи з чорного плаття та білого фартуха. В руках вона тримає велику розкриту книжку, яку несамовито гортає. Моя голова надто важка, щоб я міг побачити щось вище її талії, тому я стогну, щоб покликати її.

— О, добре, ти прокинувся, — каже вона, припинивши ходити. — Коли Ревенкорт залишиться на самоті? Ти про це не написав, але той клятий ідіот відправив свого камердинера винюхувати на кухні…

— Хто… — моє горло забите кров'ю та мокротинням.

На столику біля ліжка стоїть глечик з водою, і служниця хутко відкладає свою книжку, наливає води й підносить склянку до моїх губ. Я трохи підіймаю голову, намагаючись подивитися на її обличчя, але світ одразу починає вертітися навколо мене.

— Тобі не слід розмовляти, — каже вона й витирає фартухом краплю води з мого підборіддя.

Кілька секунд вона мовчить.

— Тобто, ти можеш говорити, але лише коли готовий до цього.

Знов пауза.

— Взагалі-то, мені дуже потрібна твоя відповідь на запитання про Ревенкорта, поки через нього мене не вбили.

— Хто ви? — хриплю я.

— Як сильно та тварина… Зачекай-но… — вона нахиляється до мого обличчя, її очі шукають щось. У неї пухлі щоки, бліде обличчя, з-під чіпця вибилися пасма сплутаного білявого волосся. Я раптом розумію, що це та сама служниця, яку бачили Белл та Івлін, яка доглядала за дворецьким.

— Скільки носіїв було в тебе? — питає вона.

— Я не…

— Скільки носіїв? — наполягає вона, сідаючи на край ліжка. — У скількох тілах ти вже був?

— Ти Анна, — кажу я й вигинаю шию, щоб краще побачити її, але від болю аж кістки пече.

Вона обережно змушує мене знов лягти на матрац.

— Так, я Анна, — терпляче каже вона. — Скільки носіїв?

З моїх очей ллються сльози радості, приязнь наповнює мене, наче тепла вода. Хоч я й не пам'ятаю цієї жінки, я відчуваю між нами роки дружби, майже інстинктивної довіри. Більш того, мене охоплює радість, що ми знов разом. Хоч як би дивно не було казати таке про того, кого не пам'ятаєш, я розумію, що сумував за нею.

Побачивши це на моєму обличчі, очі Анни теж набрякають сльозами; вона нахиляється й ніжно обіймає мене.

— Я теж скучила за тобою, — каже вона, озвучуючи мої почуття.

Якийсь час ми обіймаємося, а потім вона кашляє й витирає сльози.

— Що ж, досить цього, — хлюпає вона носом. — Плакати та обійматися нам не допоможе. Мені треба, щоб ти розповів мені про своїх носіїв, бо інакше тільки плакати ми й зможемо.

— Я… Я… — намагаюся я говорити крізь грудку в горлі. — Я прокинувся Беллом, потім дворецьким, потім Дональдом Девісом, знову дворецьким, Ревенкортом, а тепер…

— Знову дворецький, — задумливо каже вона. — Бог любить Трійцю, га?

Прибравши з мого чола пасмо волосся, вона нахиляється ближче.

— Наскільки я розумію, ми ще не були представлені, а точніше, для тебе ми не представлені, — каже вона. — Мене звати Анна, а ти — Ейден Бішоп. Чи ми вже пройшли це? Ти завжди з'являєшся не в тому порядку, я ніколи не знаю, що вже було.

— Ти зустрічалася з іншими мною?

— Вони з'являються та зникають, — каже вона й кидає погляд на двері, бо десь у будинку лунають голоси. — Зазвичай просять про щось.

— А твої носії, чи вони…

— Я не маю інших носіїв, є лише я, — каже вона. — Ані візитів Чумного Лікаря, ані нових днів. Завтра я нічого з цього не пам'ятатиму, і це може бути щастям, зважаючи на те, як поки що минає цей день.

— Але ти знаєш, що відбувається, знаєш про самогубство Івлін?

— Це вбивство; я прокинулася, знаючи це, — каже вона, поправляючи простирадло. — Власне ім'я не могла згадати, але пам'ятала твоє, і я знала, що виходу звідси не буде, доки ми не дізнаємося ім'я вбивці й не знайдемо докази його вини, щоб пред'явити їх на озері об одинадцятій годині. Це, певно, якісь правила. Слова, що нашкрябані на моєму мозку, щоб я не забула.

— Я, коли прокинувся, не пам'ятав нічого, — відповідаю я, намагаючись зрозуміти, чому нас катують по-різному. — Окрім твого імені. Решту Чумний Лікар мусив розповідати мені.

— Авжеж, ти ж бо його спеціальний проект, — каже вона, поправляючи мою подушку. — А на те, що роблю я, йому начхати. За весь день жодного разу мене не відвідав. Але тебе самого не залишає. Дивно, що він під цим ліжком на тебе не чекає.

— Він сказав мені, що лише один з нас може піти звідси, — кажу я.

— Ага, і цілком очевидно, що він хоче, щоб цим одним був ти, — каже вона, але злість у її голосі зникає так само швидко, як і з'являється. Вона хитає головою. — Вибач, мені не слід виливати все це на тебе, але я не можу позбутися відчуття, що він щось затіяв, і мені це не подобається.

— Я розумію тебе, — кажу я. — Але якщо може піти лише один з нас…

— Чому ми допомагаємо одне одному? — перебиває вона. — Тому що ти маєш план, як витягти звідси нас обох.

— Серйозно?

— Ну, так мені сказав ти.

Її впевненість вперше похитнулася, на обличчі з'являється стурбованість, але я не встигаю нічого додати, бо в коридорі скриплять дошки й по сходах гупають ноги. Таке враження, що в такт цьому рухові тремтить весь будинок.

— Я зараз, — каже вона й бере зі столика книжку. Лише тепер я розумію, що насправді це альбом для замальовок художника; поміж коричневими шкіряними палітурками стос необережно переплетених аркушів. Сховавши книжку під ліжком, замість неї дівчина дістає звідси дробовик. Притиснувши приклад до плеча, вона підходить до дверей і прочиняє їх, щоб було краще чути.

— Дідько! — каже Анна, зачиняючи двері ногою. — Це лікар іде з твоїм снодійним. Швидко, коли Ревенкорт залишиться сам? Мені треба сказати йому, щоб він припинив шукати мене.

— Чому… Хто…

— Ми не маємо на це часу, Ейдене! — каже вона, знов ховаючи рушницю під ліжко. — Наступного разу, коли ти прокинешся, я буду тут, і тоді, обіцяю, ми зможемо поговорити як слід, але зараз скажи мені про Ревенкорта все, що ти пам'ятаєш.

Вона нахиляється наді мною, стискає руку, очі благають.

— Він буде у своїй вітальні о першій п'ятнадцять, — кажу я. — Ти даєш йому віскі, розмовляєш з ним, а потім приходить Міллісент Дербі. Ти залишаєш йому картку, в якій повідомляєш про неї.

Вона заплющує очі й кілька разів