Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

Діма зміряв її здивованим поглядом.

— То скажеш мені, де був?

— Неважливо, — буркнув, ковтаючи шматок хліба.

— Важливо, синку, важливо...

— Та відчепися вже від мене! — визвірився. — Тебе гребе, де це я був?

Анжела проковтнула шпильку образи — рідний син розмовляє з нею так зневажливо, наче з вуличною шльондрою. Спочатку вона було розтулила рота, аби поставити його на місце, аж раптом згадала свої запої протягом останніх років. Перед очима закружляли всі ті огидні вечори, коли вони з чоловіком і його друзяками заливалися «паленкою» у вітальні, а потім Вітько лупцював Діму. Вони ж, як були п’яні, слів не добирали. Діма, напевне, від них набрався цієї осоружної лайки. Їй закортіло провалитися крізь землю.

«Заслужила».

Здається, він помітив тінь, що пролягла обличчям матері. Кашлянув собі в кулак й незграбно перепросив:

— Вибач, я не хотів. І. — затнувся, — я приберу після себе.

Анжела смикнула плечима, ніяково посміхнулася й розвернулася до плити. Бульйон, що спокійно парував у каструлі, вже не потребував її уваги, радше вона потребувала кудись сховати свої очі. Сором і жаль до себе роз’їдали.

— Ми були на концерті, трохи загуляли, — почав розповідати вже спокійним тоном син. — Побилися з одними хлопцями, довелося залягти на дно. От я й сховався у Льоші.

— А брудний чого?

— Забий.

— То тепер ти вдома? — з надією в голосі спитала мама.

— Напевне.

Упоравшись з канапками, Діма дістав горнятко з верхньої шафки над кухонним столом і приготував собі кави. Спостерігаючи за мамою, помітив, що вона твереза. Понад те — зовсім не чути перегаром. Невже вона не пила вчора? Роззирнувся й аж тепер зрозумів, що в квартирі чистіше, ніж зазвичай. Усе залишалося роздовбаним, але помітно, що хтось пробував прибрати. Тож він схопив віника й позмітав з підлоги крихти хліба.

— Слухай, мам... — мовив, висипавши сміття до відра. — А мене ніхто не шукав?

— Ні. Лише класна керівничка твоя телефонувала. Мусиш іти завтра до школи.

— Та пішла вона, мені зараз не до школ.

— Вона подала на мене скаргу в соціальну службу!

— Якого хуя?!

Анжела хотіла зробити йому зауваження за лайку, але змовчала.

— Це ти серйозно? Вадимівна припухла?

— Серйозно! Вона мені кілька годин тому подзвонила і повідомила.

— От курка стара. — Діма мало не гарчав. — То що тепер?

— Не знаю. Будемо сподіватися, що дуже докопуватися не будуть.

— Ви, головне, не бухайте з Вітьком, — нагадав Діма.

І раптом він зробив те, чого Анжела аж ніяк не очікувала. Вперше за кілька років син підійшов і обійняв її. З тих обіймів читалося багато — і вибачення, і подяка, і підтримка. А найважливіше — він досі її любить. Попри все те лайно, яке довелося побачити. Бульйон ароматно парував на плиті, вона розплакалася. Син стояв позаду, прихиливши до неї голову.

— Все буде добре, мам.

Сльози почали крапати в каструлю.

— Так, — вичавила вона з себе. — Мусить бути.

Розділ 30

Ніч з понеділка на вівторок Назар провів у своєму кабінеті, заснувши просто за столом. Після того, як виявив часову різницю на камерах, кинувся перевіряти решту матеріалів слідства — від записів з місця подій, до десятого перечитування висновків експертів по обох трупах. А тоді, заглибившись у результати токсикології дівчини, де йшлося про високий вміст наркотиків та алкоголю, схилив голову над паперами і невдовзі вирубився. Спав, похропуючи, доки його не розбудила прибиральниця о шостій ранку. Вона зайшла до кабінету, здивувавшись, що двері виявилися відчиненими, — мала ж бо ключі від усіх приміщень на поверсі. Тоді побачила старшого слідчого, поставила відро на підлогу й голосно привіталася.

Вигляд Назар мав просто жахливий. Сорочка, яку він носив ще з суботи, була брудною, зіжмаканою й просякнутою потом. Жовті плями, що розтеклися під пахвами, огидно тхнули. Набрякле від утоми лице почервоніло, один його бік розтинали залежані сліди від країв столу, а неголені вилиці радше додавали схожості із затриманим на три доби хуліганом, аніж старшим слідчим, уповноваженим з особливо тяжких злочинів.

— Назаре Ярославовичу, вам би додому...

Тридцятивосьмирічна прибиральниця з екзотичним ім’ям Анфіса сперлася на руків’я швабри й дивилася на слідчого зі співчуттям. Вона працювала тут уже понад чотири роки, тож добре знала всіх у цій частині управління. Сьогодні була такою ж, як завжди — синій синтетичний халат поверх одягу, зібране на потилиці в короткий хвіст темно-русяве волосся, чисте обличчя без макіяжу, з першими зморшками на чолі та довкола очей. Але це обличчя видавалося приємним — його завжди прикрашала усмішка.

— Не можу, Анфісочко. Не можу.

— За всієї поваги, начальнику... але ви себе у дзеркалі бачили?!

Назар кинув на неї здивований погляд, прибиральниця стенула плечима й засміялася.

— Ви зараз як той Йван, шо макулатуру в нас за управлінням визбирує. Підполковник лютуватиме. Воно вам треба?

— Роботи багато...

— Та й біс з нею! Скажіть комусь усе за вас зробити.

— Анфісо, Анфісо...

Назар заусміхався. Він нечасто приходив так уранці, тому розмовляв з нею раз на кілька місяців. Але про її веселу вдачу знали в управлінні всі. Тепер сам переконався: ця жінка — скарб. І роботу робить пречудово, і вміє створити приємну атмосферу. А це справді важливо, коли працюєш з тяжкими злочинами. От би його мамі хоч дрібку цього таланту.

Зрештою він таки послухався Анфісиної поради і чкурнув туди й назад додому — сполоснутися під душем та перевдягнутися у чисте. Дивом вдалося уникнути розмов з матір’ю, хоч та й чатувала під дверима ванної кімнати. Назар відбувся короткими репліками і поїхав назад, утікаючи бічними вуличками від ранкових автомобільних корків. Коли повернувся, його в управлінні вже чекали — оперуповноважені Новак та Малярчук, а також дільничний офіцер Івано-Франківської поліції.

— Капітане, — звернувся Новак. — Це лейтенант Олег Прокопчук, дільничний з Пулюя.

Назар кивнув і по черзі потиснув усім руки. В їхньому управлінні спілкувалися вільно й зазвичай на рівних. Віддавали честь лише як виняток — для «показухи», коли приїжджало керівництво.

— Ну що, хлопці, маєте щось цікаве? — спитав він, сідаючи за стіл.

Відповідати узявся Василь. Він, як завжди, перетягував ковдру на себе.

— Ми прочісували район до пізньої ночі і дещо таки надибали.

— Чому не повідомили одразу?

— Була