Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Що? — Северин перевів здивований погляд із дружини на доньку. — Але ти...

— Все, як домовлялися, коханий, — Катря насолоджувалася його сум'яттям. — У хворобі і в здоров'ї, в хороші часи і погані, в радості і в горі...

— Так, але...

— Я не стоятиму осторонь! Не тягнутиму дні порізну, коли ти свідомо прямуєш на згубу. Я достобіса втомилася переховуватися й тікати! Я — лицарка Сірого Ордену, чорт забирай, і коли ви всі їдете вколошкати того засранця, то я теж їду!

— А мацьопа? — Северин перевів погляд на доньку. — Ми не можемо взяти її з собою! Це занадто небезпечно.

І знову подружня розмова Чорнововків. Чи буде так само в їхньому з Сильвією майбутньому, якщо воно колись трапиться?

— Годі робити з доньки перепону, Северине, — відрубала Катря. — Оля давно відлучена від грудей і спить окремо. Знаєш, чому? Аби їй було легше пристосуватися, якщо мене вб'ють.

Северин мовчав.

— Ми були разом півтора року. Щодня. Щоночі. Нерозлийвода. Ми готові до першої розлуки, — Катря погладила доньку по голівці, і витерла кашу з її щічок.

Оля сонно кліпала на маму.

— Якщо хочете, лишіть маленьку тут. Я можу наглядати за нею, — промовили коло стінки.

Це прозвучало так несподівано, що всі разом обернулися до забутого біля книжок Максима. Від загальної уваги альбінос знітився.

— Просто... Я ніколи не був на війні... З мене жодної користі... Тільки заважатиму, — бліді щоки залило рум'янцем.

Катря повернулася до чоловіка.

— Нагадай-но, хто це?

— Той, чия зовнішність привертає забагато уваги.

— Вважаєш, що йому можна довірити нашу доньку?

Яремі не сподобалася ця думка. Він любив похресницю. Брати її з собою було б нерозсудливо, але лишати зі Вдовиченком. .. Та вони геть його не знають!

— Мамуньо з радістю потурбується за Олю, — втрутився шляхтич.

— Я вдячна за прихисток і щедрість, але пані Ярова за найпершої можливості вкраде Олю собі, — Катря повернулася до Вдовиченка і склала руки хрестом. — Що розкажеш про себе, вільний вовче?

— Я не був у Вільній зграї, — відповів Максим.

— Ти бодай колись займався дітьми?

— Так! Тобто, не зовсім... Тобто... Вовченятами у зграї, — під проникливим поглядом Катрі той жалкував, що взагалі подав голос.

— Іскро, я чудово знаю, якою скалкою в дупі може бути мамуньо, — знову втрутився Яровий. — Але Оля не підписувала сувою, відтак може лишатися у цих стінах скільки завгодно. Тут у неї всього буде вдосталь! А місячне ярмо змусить Максима вештатися з місця на місце... У незнайомому для нього світі.

Катря швидко потерла лоба.

— Підійди.

Максим обережно наблизився до Катрі.

— Глянь мені у вічі.

Вони обмінялися поглядами.

— Тепер нахилися до Олі.

Дівчинка уважно поглянула на нового знайомця і міцно вхопила його за пасмо білого волосся. Захоплено вигукнула.

— Добре, — констатувала Катря. — Зробимо таким чином: ми рушимо до Києва, а Максим поїде мандрувати західними паланками. Бував у тих краях?

Той заперечливо похитав головою.

— Почни зі Львова, — підказав Ярема.

Від деяких життєвих порад просто неможливо втриматися. Це у мене від мамуньо, сумно констатував шляхтич подумки.

— Щодня читатимеш газети, аж допоки не побачиш приголомшливу новину про вбивство Темуджина. Після цього ти повернешся сюди, візьмеш Олю і поїдеш у сховок, який я покажу на мапі. Поїдеш заздалегідь вказаною дорогою. Оскільки свого атласу ти не маєш, я віддам тобі власний. Після вбивства я теж рушу до сховку, де ми зустрінемося.

— Зрозуміло, — тільки і сказав Максим.

— Але спочатку я переконаюся, що Олю можна тобі довірити. Ми поговоримо віч-на-віч, і, якщо ця розмова мене задовольнить, я напишу кілька правил... Ти ж умієш читати?

— Так.

— Вивчиш і складеш невеличкий іспит. Потім перевіримо, чи ти можеш давати з нею раду. Опісля я остаточно вирішу, чи дозволити тобі супроводжувати мою донечку.

— А якщо у газетах новини про вбивство не буде? — спитав Максим.

— Доречне запитання, — Катря говорила впевнено, наче давно продумала цей план. — Якщо такої новини не трапиться впродовж двох місяців — повернешся сюди, до маєтку. А далі побачимо.

Северин тим часом оговтався і спробував заговорити до дружини:

— Іскро, а ти направду певна, що...

— Так, я достобіса певна, — Катря навіть не дослухала. — Певна більше, ніж у твоєму дурнуватому замаху!

Ярема вважав, що Катря занадто ризикує, але мовчав — то родинна справа Чорнововків, і з Северинового обличчя було видно, що цю розмову продовжать окремо.

Двері без стуку розчахнулися: повернувся Павич. Із винуватим обличчям він підбочкував до Олі, пробурмотів щось незрозуміле і простягнув дівчинці новеньку мотанку, змайстровану зі свіжого сіна й смужок власної сорочки, покраяної на подолі. Іграшку прикрашали різнокольорові стрічки. Олині оченята загорілися, рученята радісно вхопили мотанку, притисли до грудей.

— Даі! — захоплено вигукнула дівчинка.

Савка зааплодував і всі розсміялися. Напруга, яка було щільно згусла в повітрі, розсіялася.

— Може, просто натравити на того покидька нашого Павича, щоби він заволав? — запропонував захмелілий Гнат.

— Як тоді, коли ми з Києва тікали... Всі монголи поляжуть! Темуджини ці, кагани-соносони, коняки всі їхні! Павичу, покричиш?

Савка здивовано кліпав у відповідь.

— Ну, чого блимаєш? Я все придумав! Нумо, покричи! Ми так Орду на клапті розірвемо!

Савка розгублено подивився на Пилипа і притулив мотанку до обличчя, ніби захищався.

— Павич такого більше ніколи не робив, — сказав Олефір. — І навряд колись повторить, навіть за проханням.

— Тю, — Гнат розчаровано дав щиглик порожній пляшці. — А було би зручно... Вбити всіх ординців одним лементом.