Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

цей корабель.

— Стривай! На моєму «Росі» є річ, яку підкинула мені

протомолекула? — вимовив Голден, силкуючись притлумити

напад паніки. Якщо Міллер хотів завдати йому шкоди й мав

потрібні для цього засоби, то це вже могло й статися.

— Атож, — стенув Міллер плечима, от ніби мова зайшла про

якусь дрібничку. — Пригадуєш: приходив до тебе гість?

— Ти натякаєш на того напівмонстра-напівчоловіка, що був

мало не повбивав нас з Еймосом? І якого ми перетворили на

пару в викидах наших сопел?

— Атож, це був він. Як по правді, то діяв він не за точною-узгодженою програмою, той один. Але в ньому зберігалося ще

чимало прадавніх інструкцій, то він і вліпив дещицю свого

матеріалу в твій корабель. Небагато, й не того, що ви назвали б

живою культурою. Але досить, аби підтримувати зв’язок між

спроможністю Кільцевої станції обробляти дані й твоїм

кораблем.

— То це ти занечистив «Росі»? — вигукнув Голден, і в його

нутрі зчепилися на мить у двобої страх і лють.

— Я вжив би тут не те дієслово, та гаразд уже. Хай буде й так.

Принаймні той матеріальчик дозволяє мені скрізь шитися

слідом за тобою, мов нитка за голкою, — пояснив Міллер, а тоді

насупився. — А яке в тебе друге питання?

— Я не певен, чи впорався з цим одним, із першим, — сказав

Голден.

— Ти в безпеці. Ти нам потрібен.

— А як перестану таким бути?

— Тоді ніхто не буде в безпеці, — запевнив Міллер, зблиснувши

своїм моторошно блакитним поглядом. — То й досить чіплятися.

Друга річ?

Голден сів на край палуби. Йому перехотілося питати, яким

таким чином Міллер примудряється стирчати у нього в мізках: страшно було почути відповідь, що він, Голден, занечищений. А

той факт, що не він, а тільки його корабель занечищений, втішав його, дарма що став йому новим джерелом страху.

— Що ми знайдемо на Ілусі? І що ти шукаєш?

— Те, що й завжди. Хто це вкоїв, — відповів Міллер. —

Зрештою щось та знищило цивілізацію, яка вибудувала все це.

— А як ми його розпізнаємо, навіть якщо знайдемо?

— О! — мовив Міллер, згасивши свою посмішку. Він нахилився

до Голдена, й змішаний дух ацетату й міді наповнив повітря —

чи самі лиш Голденові чуття. — Ще й як розпізнаємо.

Розділ восьмий. Елві

Пилові бурі схильні були розпочинатися пізненько пообід, а

закінчувалися десь після заходу сонця. Про їхній початок

свідчила імлавість західної частини небокраю. Тоді маленькі

рослинні аналоги на рівнині за хатинкою Елві позгортають свої

фотосинтезуючі поверхоньки в міцно стулені зморщечки — мов

які крихітні зелені ротики, скуштувавши прекислого лимона, —

й ще за двадцять хвилин і містечко, й руїни, і небо всі

позникають, затулені хвилею сухого піску.

Елві сиділа за своїм столом, Фелсія в ногах ліжка, а Фаєз —

спиною притулившись до узголів’я.

Стала Фелсія постійною гостею, що залюбки з ким-небудь тут

розмовляла: як не з Елві, то з Фаєзом чи Судьям. Господині

хатинки присутність дівчинки була до вподоби. Завдяки цьому

розкол між містечком і командами КЕХ видавався… ну не те

щоб не таким реальним, а принаймні не таким жахливим.

Проникним: і туди, й сюди.

Однак сьогодні було інше відчуття. Фелсія начебто більше, ніж

завжди, закоконувалася в самій собі. Чи то дівчина так

переживає той факт, що все ближче підлітає корабель

оонівського посередника? А чи погода впливає?

— Отже, наша сонячна система має лиш одне древо життя, —

сказала Елві, роблячи такі рухи руками в повітрі, ніби

вичаровувала її. — Колись воно та проросло, і все, що ми хоч

коли знайшли на ньому, поділяє оту спадковість. Але ми не

знаємо чому.

— То чому ж усі ми це поділяємо? — запитала Фелсія.

— І чому це не трапилося двічі? — провадила Елві. — Лиш один

тип Шредінґерового кристала. Одна кодонова мапа. Чому?

Якщо всі матеріали