Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

пункті недалечко:

— Ну, як на мене, то літій є щось мов нерухома власність. Адже

його більш ніде вже й не добувають.

— А ти ж чув і ті мої слова про тисячу нових світів, чи не так?

— Можливо, декотрі з них мають літію ще більше, а, може, й

стільки не мають. А ця планета достеменно його має. Люди

звик ли думати, що варто воювати за золото, але ж це лайно

випускає кожнісінька супернова, а це означає, що чи не кожна

планета, зо G2 завважки, мусить мати хоч скількись золота. Зорі

спалюють літій так само швидко, як і творять його. І вся ж

наявна його руда виник ла в момент великого вибуху, а ми ж бо

неспроможні утнути свій великий вибух. І тому, друже, літій є

велика рідкість.

Голден зітхнув і спрямував вентилятора собі в обличчя. Від

того прохолодного подуву йому аж голова забриніла. Ні, на

кораблі не було ні спеки, ні духоти. То від стресу він спітнів.

— Просто приголомшує, які ми короткозорі!

— Тільки ми з тобою? — протягнув Алекс, аби це прозвучало як

жарт.

— Перед нами відкрився новий, просто неозорий кордон. Ми

отримали шанс витворити нове суспільство, з несказанними

багатствами за кожною брамою. Але ж ось цей світ має скарб, і

ми, замість вимудрувати щонайкращий спосіб поділити цю

кляту галактику, затіваємо драчку за найперші знайдені тут

крихти!

Алекс лише кивнув головою, не зронивши й слова.

— Маю таке відчуття, що мені треба негайно опинитися там, —

за мить продовжив Голден. — Непокоїть мене така перспектива, що на момент нашої висадки там кожен настільки замкнеться у

своїй позиції, що ми вже й не зможемо їм допомогти.

— Ух! — видав Алекс, а тоді засміявся. — Гадаєш, ми мчимо

туди, аби їм допомогти?

— Я певен, що зможу й допоможу. Якщо хтось мене шукатиме, я в інженерній частині.

— Попереду ціла година прискорення! — гукнув Алекс

навздогін його спині.

Голден ногою відкинув палубну засувку, й вона засичала, відкриваючи люк. Почав спускатися трапом, повз приміщення

для залоги, до машинної зали, де Еймос розбирав щось, що

видавалося складним, на одній з лав. Голден кивнув йому

головою і відкинув останню засувку: цей люк вів до приміщення

реактора. Еймос кинув йому запитливий погляд, але Голден

тільки похитав головою, то механік, стенувши плечима, повернувся до свого заняття.

Коли вгорі над ним зачинилася люкова ляда, реакторна зала

спалахнула блакитним світлом. Голден ковзнув по трапу на

підлогу й притулився спиною до стіни.

— Агей! — привітався Міллер, обходячи реактор, що займав

середину приміщення. От ніби примарний детектив досі стояв

за реактором, вичікуючи, коли ж з’явиться Голден.

— Нам треба поговорити, — замість привітання мовив Голден.

— Це моя компетенція, — подарував йому детектив сумну

посмішку басет-гаунда.

— Ми пішли на те, чого ти хотів. Проскочили крізь Кільце в

одну з інших систем. Припускаю: ти змусиш мене там

приземлитись, щоб дати тобі змогу роздивитися навколо.

Міллер кивнув головою, але промовчав. «Скільки з того, що я

збираюся сказати, він уже знає? Наскільки передбачуваною є та

модель мозку, якою наділили мене?» Тут Голден схаменувся: дошукуватися такої відповіді — це певний шлях до божевілля.

— Хочу дізнатися дві речі, — сказав Голден, — або ж ця мандра

скінчиться просто зараз.

— Гаразд, — мовив Міллер, піднісши обидві долоні догори —

поясанський відповідник потиску плечима.

— По-перше: як це ти скрізь ходиш слідком за мною? Вперше

ти вигулькнув на цьому кораблі після Ганімеда, й відтоді де я, там і ти десь біля мене. Це така мені інфекція? Це так ти всюди

лишаєшся зі мною? Я пройшов у дві брами, не наштовхнувшись

на тебе, тож або ти сидиш у моїй голові, або ти — поширений на

всю галактику феномен. Де правда?

— Так-так, — сказав Міллер, а тоді скинув капелюха й потер

стерню своєї чуприни. — Обидва припущення помилкові. Перша

відповідь така: я тут живу. Під час Ганімедського інциденту

(дурне назвисько, до речі) протомолекула втулила