Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

він бачить, її мозку потрібна секунда, щоб зрозуміти це, щоб перетворити вихідні дані частин і фрагментів у… руки, ноги, тулуби, черепи.

Тіла. Навалені одне на одного. Незрячі очні ямки дивляться вгору на них з роззявлених ротів, зуби блищать у світлі з шоломів. Форми довші, худіші під час висихання, ніж вони мали бути за життя, усі затверділи та висохли. Волосся чи хутро, Офелія не впевнена, що, або, якщо це має значення, пасма різних відтінків помаранчевого та білого, плавають у повітрі, яке вони з Северином стривожили своїм приходом нагорі.

Останки більш-менш збігаються з ескізами астробіоархеологів Піннакле у описі місії. Ліріанці, можливо, трохи вищі, ніж передбачалося, більш мускулисті, враховуючи ширину плечей. У такому стані це важко сказати.

Погляд Офелії зупиняється на особливо заплутаній колекції кінцівок і облич, доки її розум нарешті не розбирається у деталях. Це не аберація двоголової істоти, а дитина, яка все ще притискається до батьківських грудей. Крихітне личко дивиться на неї, ніби шукаючи порятунку надто пізно.

Можливо, вона мала б відчути піднесення, хвилювання — це один із небагатьох випадків виявлення колишнього розумного життя, навіть у вигляді останків. Але вона не може. Страх від того, що вона не може сформулювати чи зрозуміти, наповнює її, наче ці трупи, як тягарі тягнуть її під поверхню.

«Про це слід було повідомити». Голос Северина хриплий.

Повідомити? Піннакле мала б кричати про це, розсилаючи новини на кожному каналі стримерів, який могла знайти. Але цього не було.

Страх у її животі посилюється.

«Вони, мабуть, потрапили в пастку, можливо, під час землетрусу?» продовжує Северин. «Якби це був астероїд, то міг бути величезний тектонічний…»

“Ні.” Офелія хитає головою, її раптом охоплює похмуре розуміння. Тепер, тепер вона розуміє, що її підсвідомість намагалася сказати їй хвилину тому. «Подивіться. Вони лежать один на одному, а не групою». На жаль, вона легко це уявляє. Рухаючись до виходу, який уже не є виходом, панічні крики. «Ніхто не біжить назустріч вірній смерті, якщо щось не змушує їх до цього». Інопланетяни чи ні, але є деякі інстинкти, які поділяють майже всі види, припускаючи, що в грі є еволюція, як-от непереборне прагнення до виживання.

У неї знову виникає відчуття, що вона сказала занадто багато. Северин повертає голову, щоб глянути на неї ще більш уважно. Але їй байдуже. Не цього разу.

«Мені це не подобається», — категорично каже вона, очікуючи, що він заперечить або відкине її.

«Згоден», — каже він, коротко киваючи. «Ми закінчили тут».

Він повертається, і вони обережно, один за одним, повертаються назад на дошки з пластику та починають підніматися назад.

Офелія знову відчуває поколювання на потилиці, відчуття, що за нею спостерігають чи якусь не-самотність. Через тіла? Ні, це не здається правильним. Щось більш ефемерне, ніж це. Крім того, ліріанці мертві, зникли. Це здається більш… присутнім, ніж мертві.

Або це щось інше.

Тобі потрібно бути обережною, Офеліє. Параноя - перший симптом.

Вона різко хитає головою, щоб відігнати думку - це лайно її сім’ї, а не її. Але з кожним кроком вона очікує, що дошки під ногами проваляться, низка кілочків розсипеться, і вони полетять донизу. Або стіни навколо них видадуть могутній стогін і нарешті піддадуться силі тяжіння, поховавши їх під тоннами уламків.

Проте вони з Северином без проблем переходять на рівень вище, а потім на наступний.

Однак Северин, мабуть, відчуває подібне занепокоєння, тому що замість того, щоб вести її назад до драбини, він прямує до вікна/дверей зовнішньої стіни, щойно вони досягають поверху над сніговою лінією, і проривається крізь скупчення снігу, щоб вийти.

Це змушує їх перелазити через хиткі риштування на найнижчому рівні — ще одна нагода для катастрофи, коли вся конструкція завалиться їм на голову. Але вони вилізають неушкодженими.

Коли вони нарешті стоять на засніженій землі, подалі від будівлі та хитких риштувань, у сліпучому вирі крижаних плям і вітру, Офелія має почуватися краще. Полегшено.

Тільки вона цього не робить. Не зовсім. Тверда, як камінь, яма страху в її шлунку залишається.

Вони починають перехід до станції, Северин цього разу поруч із нею, а не попереду. Вона сподівається, що він знає, куди йде. Вона нічого не бачить, і цього разу немає помаранчевого направляючого шнура.

Але він рухається впевнено, ніби слідуючи сигналу, який вона не бачить і не чує.

Повідомлення на каналі переривчасто дзижчить їй у вухо, але вона не чує жодної передачі, і тепер єдине обличчя на екрані її шолома – це Северин.

«Я розумію, що це може суперечити правилам або вашій персональній етиці», — каже він через мить, звучачи незручно офіційно. «І я поважаю це, якщо так».

Офелія чекає.

«Але команда не бачила нічого з того, що ми знайшли, через перешкоди. І я не впевнений, що їм потрібно про це знати. Я вважав би за краще тримати це між нами. Поки що.

Щоб створити різноманітні реакції, не потрібна велика уява. Кейт, напевне, була б спокійною, а Берч був би… Берчем. Але це схвилювало би Ліану, яка, очевидно, вже боїться. І Офелія навіть уявляє, як Суреш був би збентежений розвитком подій. Смерть не така смішна, коли вона застає вас зненацька.

«Немає потреби наносити додаткові травми», — каже вона. «Це давня історія, в обох смислах».

Він киває з полегшенням на обличчі з відтінком неохочої поваги. “Дякую вам.” Принаймні в цьому вони можуть погодитися.

Але навіть це не змушує незрозумілий страх у її шлунку — який тепер також сидить на її плечах, як одна з тих старовинних кам’яних горгулій, яких її бабуся додавала до багатьох своїх резиденцій «для вигляду» — піти… геть.

15

Хаб теплий і затишний. Принаймні на відміну від шторму, який зараз лютує назовні. Хоча все ще занадто великий і незручно порожній для їхньої маленької групи.

Але обнадійливо людяний і знайомий, що втішає після того, де вони щойно були.

Щойно вони з Северином звільняються від дезактивації в шлюзовій камері та скидають зовнішні костюми, їх негайно розтягують у різні боки. Після того, як Ліана — і Кейт, на подив Офелії — докоряють йому за те, що вони надто довго залишалися під час шторму, Северин прямує до своєї кімнати на двох, і, ймовірно, до свого планшета, щоб передати/зберегти/завантажити або щось інше, що потрібно зробити з відзнятим матеріалом.

Тоді Кейт залучає Офелію, щоб та виступила свідком, коли Суреш, який щойно вийшов з душу з волоссям, що виблискує, наче до нього прилипли шматочки льоду, бере офіційну опіку над зразками, які принесли Кейт і Ліана, додаючи їх до інвентаря.

Коли він піднімає кожен флакон і кладе його в холодний контейнер для зразків, Офелія роздивляється те, що вони принесли. Переважно зубчасті уламки каміння,