Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

на його стрічці. Мабуть, він призупинив це. «Назад до драбини?» запитує вона, намагаючись здатися, ніби вона звернула увагу.

Він якось дивно дивиться на неї. «Ні, я думав, ми спробуємо піти сходами». Він показує на прохід в дальній частині кімнати.

“Сходами? Тут є сходи?»

Сходів немає. Однак є два ряди кілочків, що тягнуться по стіні в тому, що здається своєрідним коридором. Кілочки округлені і зроблені з того самого каменю, що й сама будівля. Насправді кілки більше нагадують природний виріст каменю — близько півметра завдовжки і встановлені через рівні проміжки, плавно спускаючись. Звичайно, Офелія навіть не впевнена, чи ця будівля/стіна справді кам’яна, чи це просто щось найближче до людського аналогу. Тому що камінь насправді цього не робить, чи не так? Не вирощує кілочки без шва або інших ознак виготовлення.

Плити Plasti-fab покладені через нижній ряд кілочків, скріплені між собою та до самих кілочків для їх стабілізації. Вже дещо.

Вони зрушуються й скриплять з кожним її кроком, незважаючи на те, що вона намагається точно слідувати за Северином. Вона виявляє, що тягнеться вгору, щоб схопити кілочки в ряду прямо над головою, щоб додатково допомогти їй утримувати рівновагу. Вони гладенькі та потерті, майже ідеального розміру для захоплення, трохи завеликі для її руки та розміщені з правильними інтервалами. Це не може бути збігом.

Брахіація. Лірійці цілком могли використовувати руки для пересування на короткі відстані замість того, щоб ходити прямо. Таку гіпотезу висловив один з астробіо-археологів на брифінгу місії. Кілочки, безумовно, підтверджують цю ідею.

Остання дошка sti-fab лежить, опускаючись на наступний рівень, що дозволяє легко зійти з кілочків на підлогу. Офелія уявляє, що ліріанці могли перестрибувати відстань, не потребуючи заспокоєння чогось під їхніми ногами.

Цей рівень практично ідентичний першому. Порожнеча. Щебінь. Більше темного піску, як попіл, але більш блискучого.

Те ж саме на наступному рівні вниз і на наступному.

Вони знаходять кістки на першому рівні під сніговою лінією.

Тут темніше, навіть обмежене сонячне світло не проникає крізь забиті отвори. Незважаючи на те, що команда Піннакле вигребла або розтопила більшу частину снігу в центральній кімнаті, по краях зовнішньої стіни все ще є купи цього матеріалу.

Разом з іншими речами.

Офелія стає на коліна в кутку, щоб ближче розглянути купу, можливо, залишків тканини та згорнутий ланцюжок кілець із якогось гнучкого матеріалу, де кожен овал трохи більший за наступний. Коли вона одним пальцем обережно піднімає один край найближчого кільця, щоб отримати уявлення про те, якою довжиною може бути ланцюжок, яким міг бути пристрій, вона знаходить щось знайоме.

Тупі жовтувато-білі камені, гладкі та дивної форми, оголені в потрісканій та пошарпаній шкіряній обгортці.

Але нігті — чорні, які шаруються й відпадають на протилежному кінці — видають це.

Рука, навіть найдрібніші кісточки на місці. Її не турбують ні час, ні хижаки, ні погода. Так само, ніби істоту залишили псуватися там, де вона впала, шкіра та м’язи зігнили до стану, схожого на мумію.

Кістки, яскраво-білі й подрібнені, що стирчать із розтрощеної долоні, червона кров і розірвана плоть. Останній відчайдушний захист, щоб захистити голову, обличчя, але пальці й долоні не були нічим проти важкого помаху гайкового ключа.

Офелія швидко встає. «Прокляття».

Северин повинен зафіксувати тривогу в її голосі, тому що він навіть не потрудився вимкнути запис або докоряти їй за вкраплення в нього ненормативної лексики, а просто перейшов кімнату.

«Тут рука». Вона показує на кістки.

Він присідає й обережно піднімає кістку, на яку вона вказує.

«Це людина? Я маю на увазі хтось з Піннакле?» Її черевики скрегочуть по підлозі, коли вона обертається на місці, шукаючи засохлих плям крові, будь-яких ознак хаосу. Люди, які борються за своє життя, схильні влаштовувати безлад.

«У звіті місії Піннакле про це нічого немає», — нахмурившись, каже Северин.

«Ніби це щось означає», — каже вона, перш ніж встигає зупинитися.

Він різко дивиться на неї, але вона не повертається. Серйозно, він очікує, що вона повірить, що всі звіти про місію є вичерпними зборами фактів, а не затіненої напівправди, щоб захистити команду та компанію? Вона могла колись так думати, але якщо так, то досвід роботи з цією командою та Авою навчили її протилежного.

Він хмуриться. «Рука виглядає не зовсім правильно. Пальці надто довгі». Для порівняння він простягає над ним руку в рукавичці. «Я не думаю, що вони людські».

Загальний канал раптово потріскує від статики, вражаючи їх обох.

«…повернути… шторм… зразки. Зрозуміли?» Голос Кейт зламаний і згасає через перешкоди.

Тоді Офелія розуміє, що зображення в кутку екрана її шолома застигли. Загальний канал зникає внаслідок погіршення погодних умов.

“Ходімо. У нас закінчується час». Северин встає. «Просто залишіть це тут. Вони були тут задовго до нас і будуть ще довго. Піннакле, ймовірно, просто не бачили цього».

«За винятком того, що це не просто останки. Хто залишає руку? Вона була відрізана. Подивіться, ви можете це побачити». Вона вказує на тупий край долоні, де шкіряста шкіра та кістка порізані прямою лінією. Саме там, де у людини було б зап’ястя. «І цей розріз не виглядає свіжим, тому це не те, що Піннакле запакувала решту тіла і просто забула за руку».

Северин дивиться на неї на мить занадто довго, і Офелія червоніє, ніби вона оголилася. Скинула свій костюм і одяг, щоб оголити себе та свої метафоричні шрами.

«Ми не знаємо їхніх ритуалів чи практик», — нарешті каже він. «Але зараз це задокументований факт у наших пошуках. Ми залишимо це археологам, антропологам чи кому завгодно. Не наша робота».

Він не помиляється, і все ж Офелія не може позбутися свого дедалі більшого занепокоєння.

Те, що тут сталося, сталося дуже давно. Це не може їм зашкодити. Але це не заспокоює так, як мало би.

«Давайте спробуємо захопити принаймні ще один поверх, перш ніж нам доведеться піти», — каже Северин, повертаючись до центрального коридору, який вертикально проходить через ядро ​​будівлі.

Неохоче Офелія йде за ним ще одним рядом «сходів».

Але він раптово зупиняється, щойно зійшовши з пластикових дощок на наступний поверх.

Офелія розуміє чому, як тільки робить те саме. Стіни на дальній стороні зруйновані всередину, ніби будівлю стиснули, як пакет для їжі. Неможливо потрапити на наступний або нижчий рівень у будівлі, принаймні без спеціального обладнання.

Біля неї Северин робить крок вперед. Десь поруч кришаться й стукотять камінці.

«Обережно», — починає вона. “Я думаю…”

Він різко напружується, вдивляючись через дальній край у сміття.

Офелія здригається, викидає руки для рівноваги, очікуючи, що підлога поступиться їм обом. Але нічого не відбувається. А Северин все ще просто стоїть і дивиться вниз.

За мить вона обережно рухається до нього, крок, потім ще один, поки не досягає його.

Коли вона дивиться вниз, щоб побачити, що