Янина Кап (Зоя Маг) - Не хотіла Ліза заміж, Янина Кап (Зоя Маг)

— Я двадцять років терпів, а ти пʼять хвилин не міг..

— Як би я міг терпіти, то той останній арсенал не підірвали б ще сто років… — озвався той.
Ліза відчула, що втрачає зв’язок з реальністю і як земля тікає з-під її ніг. Підбори зручних туфель зрадливо підкосились і жінка почала сповзати вниз. В голові шуміло, але свідомість не покидала.. Що вже не аби як тішило. 
— Маам…

— Лізо… 

Одночасно схопились чоловіки, не даючи їй торкнутися землі. Підхопили під пахви та посадили на лавку, що стояла якраз біля входу в заклад. 
Звідкись взялась пляшка води. Ліза пожадливо відпила і перевела погляд на двох її мужчин, що зараз перелякані сиділи навпочіпках біля її ніг. Скудне світло ліхтаря, якого ще дивом не вимкнули, освічувало їх перелякані мармизи і вона нарешті таки змогла поглянути на пасинка. Обличчя майже не змінилось. Хіба додався шрам на щоці та над бровою. Але йому навіть личило. Темна чуприна вже спадала на лоба неслухнянини пасмами. Розкосі очі дивились на неї чіпко і дуже по-дорослому. Плечі були затягнуті в піксель, на ногах військові високі черевики , біля лавки валявся тактичний рюкзак набитий речами. 
Жінка запустила пальці в ту чуприну і стисла волосся в кулаці відтягуючи. Знала що боляче не робить, та хлопець нагарно скривився. Підтягнула до себе його дурну голову і промовила на вухо, але так, щоб чули усі. 
— В кутку стоятимеш! Гімно мале!

— Чого?? — обурився хлопець, але усміх тягнувся задоволеним писком.

— Того!!!! — суворо відповіла, досі тримаючи жорстке кучеряве волосся в кулаці. Все ще не вірила, що він тут. Що повернувся. Поволі відпустила косми і перевела суворий погляд на Ярослава.  — А ти, лишаєшся без десерту!

— Та я й так на безглютеновій дієті вже скільки! Заміж не хочеш, зустрічається не хочеш…

— Заміж не хочу.. — підтвердила вона.

— А прийдеться.. — зітхнув Мишко І продовжив посміхатися, як пустотливе хлопченя.

— чого це? —скинулась Ліза.

— Бо мене відпустили на весілля матері і завимагали фоток. А де я тобі знайду весілля? Та ще й своєї матері? Тим більше вони тебе бачили. Я показував. Та й Ярослав про тебе їм розповідав. Обіцяли смаколиків привезти.. — Мишко це промовляє і посміхався. Господи, він постійно посміхається. Ліза не могла надивитись на нього.. не могла надивитись на Ярослава. На своїх коханих чоловіків. Вони — її світ!

Звідкись узявся величезний букет лілій, привітання з днем Народження та славнозвізна червона оксамитова коробочка з діамантовою каблучкою в середині. Ліза погано памʼятала, як прикраса опинилась на її пальці, але добре вкарбувала в себе відчуття правильності. Все так і має бути. Ось саме зараз. Саме в той мент, коли це дійсно їй потрібно.