Янина Кап (Зоя Маг) - Не хотіла Ліза заміж, Янина Кап (Зоя Маг)

— І шо Ярік? 

— Та нічого.. Сказав: «мамО, чим ви далі, тим більше я вас люблю». І покинув трубку. Нє, Галь, ну ти уявляєш?! Я ж його родила, ростила, думала, династія буде стоматологів. ДАн- гик тис Тів! Ну йо-пе-ре-се-те! Дід, як дізнався, чуть не гигнув! А йому уже ого-го! А досі ще пломби ставить!

Одного теплого літнього вечора, дві жінки, далеко за Бальзаківський вік, сиділи на кухні, пили вино і ностальгували. 
Та коли веселі , а подекуди непристойні спогади з буйної молодості скінчились, вони перемкнулись на дітей. Ну а що? Кожній було чим похвалитись, але й поскаржитись треба було. Добре було б, що б і про онуків. Та на жаль, лиш одна з них мала щастя номінально називатися бабусею. Другій же, пощастило менше. І наче мала чудового сина, і претенденток на почесне звання невістки шанованоі в місті сімʼї Дорошенків, вистачало. Та не вистачало чого тільки Ярославу. Бо перебирав тими кубітами, наче картоплею в погребі. 

— І нічого більше не сказав? — спитала Галина і з-під доба глянула на давню подругу. Мигцем поправила мереживні фіранки на вікні, підсунула вазочки з дрібними квітами, глянула на вулицю. 
— Сказав. — Олена відпила вина з кришталевого келиха і з-під лоба глянула на давню подругу. — сказав, що попрацював для нас, а тепер для себе буде все робити. І одружуватись в тому числі. Бачте, сам розбереться. А він уже на розбирався колись. Ех.. — махнула рукою Олена і перевела погляд у вікно. — Не схотіла твоя Лізка за мого Яріка заміж.. тепер і маємо…

Галя лиш скрушно похитала головою згадуючи стару історію. 
— Так він не пропонував… — трохи обурено, та все ж тихо відповіла та, прокручуючи ніжку келиха з червоною рідиною в руці. 
Олена одним махом допила залишки вина і зі дзвоном поставила на стіл ємність. 
— Та багато ти знаєш…. Сама он як перст усе життя. І який приклад мала твоя бачила? — обурливо промовила.

— З Ярославом було б краще? — сардонічно запитала, знаючи усе про походеньки сина Олени. 
Про здобутки хлопця на особистому фронті не балакали тільки ліниві. Чесали язиками й старі, й малі, домальовуючи до подій неіснуючі деталі, відтак роблячи розповіді про легенду їхнього містечка ще більш смачною та соковитою.
Сповідь подруги вже тривала близько години. Галя чекала на дочку, яка мала занести їй позичені днями судочки, отож, позиркувала у двір, який з вікна другого поверху простої «панельки», добре продивлявся. 

Гарний двір. Доглянутий. Багато квітів, фруктових дерев. Вона особисто деякі з них саджала, ще як тільки переїхали в цю квартиру тридцять років тому. Ліза була ще зовсім маленькою і двокімнатна квартира з балконом, здавалась просто королівськими хоромами після заводського гуртожитку, в якому вони жили. 
Галина мала чоловіка. Просто чоловіка — батька Лізи. В той буремний час, відмовилась виходити заміж за гарного хлопця з пристойної сімʼї, бо ж була навчена гірким досвідом власної. Батько нещадно бив матір, та гуляв на всі боки. Отож, ще тоді молода дівчина, вирішила для себе, що не зробить такого глупства, як шлюб, але дитину народить. Убезпечить себе і її від сімейних розборок, та болісного розлучення, у випадку чого. Та й яка різниця, є той всіма жаданий, штамп в паспорті чи ні. Чоловік, Петро, наполягав, але вона не здалася. Ні після першого року сумісного проживання, ні після пʼятого, коли отримала квартиру від держави, як мати-одиначка. Навіть в свідоцтві про народження у маленької Лізи стояв »прочерк» в графі «батько», через що останній дуже бісився. Отож, лише на шостий День Народження Лізи, Пертро таки домігся свого, — записав дитину на себе. І в перший клас, дівчинка пішла вже зі справжнім, фактично, татом.
Чоловік дуже тішився з цього, обіцяв своїм дівчатам щастя і спокій. Жінка ж, так і не схотіла звʼязувати себе подібними зобовʼязаннями та так і не погодилась офіційно стати Дмитренко і залишилась на своєму дівочому на офіційному прізвищі Давиденко. 
Та не довго сонце гріло. Коли Ліза була в девʼятому класі, чоловік обʼявив, що …. Одружується…. Але не на її мамі, а на іншій жінці, в іншому місті. Галя на те відреагувала напрочуд спокійно і полюбовно, відпустила чоловіка в інше життя, де у того майорів справжній шлюб і кохана дружина. 
Згодом, Ліза згадуватиме, що мати сумувала. Сумувала за ним, шкодувала, що не погодилась вийти заміж і всі чоловіки, які потім зʼявлялись в її житті, мʼяко кажучи, не дотягували до рівня Петра. 
Тато Лізи, ще деякий час спілкувався з дочкою, але його нова дружина не схвалювала цих стосунків, тому згодом їхні зустрічі перетворились на дзвінки. Дзвінки перейшли у розряд привітань на свята, а потім і тих не стало. 
А в одинадцятому класі, до них в клас прийшов новий учень. 
Ярослав Дорошенко, якого з першого дня всі стали кликати просто Дорош. Хлопець виявився із багатої шанованої в столиці родини стоматологів, які відкрили клініку в їхньому маленькому містечку і переіхали жити сюди ж. Всі дивувались такому рішенню, бо це ж не столиця й нічого цікавого їхнє місто не могло запропонувати розбещеній столичними благами родині. Та їм тут сподобалось. Місто між двох річок, знаходилось на узвищі окресленому хвойним лісом. Чисте повітря, тиша та особлива домашня атмосфера привабила київську інтелігенцію своїм розміреним ритмом та красою. 
Дорош, одразу став центром уваги місцевої молоді. Зокрема, мав шалену популярність у дівчат всіх мастей. Хлопці хотіли з ним дружити за його лідерські якості та гострий розум. Панянки ж мріяли урвати хоча б часточку уваги столичного красеня та побувати в його міцних обіймах. Пускали бісики за будь-якої нагоди. Змагання за хлопця переростали у справжню ворожнечу, доходило навіть до бійок, та Ярослав ніколи особливо не реагував на подібні випади. Честь мундира беріг, як зіницю ока і приймав дарунки долі зі шляхетністю короля, лиш удостоюючи останню стриманим кивком його білявої голови. 
Проте, була одна дівчина, яка захопила хлопця, мало не з першого дня. Зачепила його гордість, та похитнула впевненість у власній чарівності, розтоптала самолюбство своєю тендітною ніжкою, якогось абсолютно дитячого розміру та пройшлася екскаватором по його харизмі. І хто?! Дівча з неповної сімʼї, мати якої працювала на кількох роботах, аби забезпечити доньку та сплачувати рахунки за комуналку. Дівча, яке підробляло офіціанткою на вихідних в місцевому генделі, а вночі сиділо за підручниками, аби вступити на «бюджет», хоч кудись. Про таких зазвичай кажуть, ні кожі, ні рожі. Але… щось в ній було … ота сама родзинка, хоча Ярославу здавалось, що там ціла курага. Збурювала кров та виїдала мозок чайною ложечкою. Дівчина викликала у нього спочатку спортивний інтерес, який переріс в звірячий інстинкт. Він навмисне її чіпляв та навіть ображав. Загалом, влаштував дівчинці в останній навчальний рік просто вирвані годи. Сам не розумів навіщо, адже вона його ніколи не чіпляла, лиш поблажливо дивилась своїми бурштиново-зеленими очиськами в обрамленні пухнастих чорних вій. І в класі до неї всі ставились з повагою саме за спокійну вдачу, ерудованість та добре серце. Але у Ярослава наче пелена перед очима .І лиш коли вони закінчили школу в статусі запеклих ворогів, він зрозумів, що його почуття до неї значно глибші і серйозніші ніж він думав. Ох і наламав дров…