Вільям Форд Гібсон - Нейромант

до голосу розуму й скористатися з мого неприродного стану. – Він глянув униз. – Я в сенсі – ти тільки поглянь на цей неприродний стан!

Вона засміялася.

– Це швидко минеться.

– О ні, – заперечив він, залазячи на пісочний мнемолон, – і саме в цьому його неприродність.

11_

– Кейсе, що з тобою? – запитався Армітідж, коли офіціант розсаджував їх за столиком у «Вантьєм сьєкль». Цей ресторан був найменшим і найдорожчим серед плавучих закладів на невеликому ставі неподалік від «Інтерконтиненталю».

Кейс тремтів. Брюс не попередив його про жодні побічки. Спробував відпити крижаної води зі склянки, та руки надто трусилися.

– Певно, з’їв щось не те.

– Треба, щоби тебе негайно оглянули.

– Та це просто гістамінова реакція, алергія, – збрехав Кейс. – У мене іноді таке буває, коли десь їду, їм усяке різне.

На Армітіджі був темний костюм – надто формальний для ресторану – і біла шовкова сорочка. Золотий браслет брязкав, коли він підносив келих до рота.

– Я зробив замовлення за вас, – сказав він.

Вони з Моллі мовчки їли, а Кейс невпевнено колупався в тарілці – покраяв свій стейк на нерівні дрібні кусні, якими возив у густому соусі, вирішивши про всяк випадок узагалі нічого не їсти.

– Господи, – роздратовано сказала Моллі, спорожнивши свою тарілку, – віддай. Ти хоч уявляєш, скільки це коштує? – Вона забрала його тарілку собі. – Цілу тварину вирощують кілька років, а тоді вбивають. Це тобі не штучно вирощене місиво, – сказала вона, напхавши повний рот.

– Не голодний, – вичавив із себе Кейс. Його мозок ніби висмажили до скоринки. «Ні, подумав він, – спочатку кинули в гарячий жир і лишили там, тоді жир застиг товстим шаром на зморщених звивинах, і тепер крізь них, мов струм, пропускають зеленкувато-пурпурові розряди пекельного болю».

– Бляха, ти б себе бачив, – радісно кинула Моллі.

Кейс відсьорбнув вина. Після бетафенетиламіну воно відгонило йодом.

Світло потьмяніло.

– Ресторан «Вантьєм сьєкль», – заговорив хтось із агломератським акцентом, – має честь представити вам голографічне кабаре містера Пітера Рів’єри.

Почулися поодинокі оплески з інших столиків. Офіціант запалив на їхньому столі одиноку свічку й почав прибирати посуд. Невдовзі свічки вже миготіли скрізь. Було чути, як по келихах розливають вино.

– Що діється? – запитав Кейс у Армітіджа. Той не відповів.

Моллі длубалася бордовим нігтем між зубів.

– Вітаю, – сказав Рів’єра, вийшовши на крихітну сцену в кінці зали. Кейс кліпнув очима. Через жахливе самопочуття він досі не помітив сцени. Він не бачив, звідки на неї вийшов Рів’єра. Йому ставало дедалі тривожніше.

Спочатку здалося, що артиста освітлює софіт.

Рів’єра сяяв. Світло облягло його, мов друга шкіра, й осявало темну завісу за його спиною. Він творив проекції.

Рів’єра всміхався. На ньому був білий смокінг. Лацкан прикрашала чорна гвоздика, всередині якої жевріли блакитні жарини. Нігті блиснули, коли він здійняв руки в привітальному жесті, немов силкуючись обійняти всю залу. Кейс почув, як дрібні хвилі хлюпають у борт плавучої споруди.

– Сьогодні, – повів Рів’єра, блискаючи мигдалеподібними очима, – я хочу поділитися з вами дечим незвичним. Новим твором.

Холодна рубінова іскра народилася з повітря над його піднятою долонею. Він упустив її. З точки падіння випурхнула й зникла в темряві сіра голубка. Хтось свиснув. Оплески цього разу були гучніші.

– Мій твір зветься «Лялька». – Рів’єра опустив руки. – Я хочу присвятити сьогоднішню прем’єру леді Три-Джейн-Марі-Франс Тессьє-Ешпул. – Публіка відповіла стриманими оплесками. Коли вони затихли, Рів’єра, здалося Кейсові, глянув на їхній стіл. – Та ще одній дамі.

На кілька секунд світло в ресторані цілком згасло, і лишилися тільки вогники свічок. Голографічний ореол навколо Рів’єри згас разом зі світлом, та Кейс досі міг розгледіти його постать – він незрушно стояв, опустивши голову.

Потекли світлові горизонталі й вертикалі, забрали сцену в прозорий куб. Вогні ресторану запалали трохи яскравіше, та світлова споруда на сцені не зникла, нібито виточена із застиглого місячного сяйва. Рів’єра, що стояв, заплющивши очі, опустивши голову й напружено склавши руки по швах, здавалося, тремтів від зосередженості. Раптом примарний куб заповнився, перетворився на кімнату без четвертої стіни, щоби глядачі могли за всім стежити.

Рів’єра трохи розслабився. Підвів голову, але очей не розплющив.

– Я завжди жив тут, – повів він. – Не пригадаю, чи колись мешкав у інших кімнатах.

Стіни вкривала пожовкло-біла штукатурка. З меблів були тільки стілець і ліжко. Стілець із необробленого дерева. Ліжко – залізне, фарбоване набіло. Фарба відшарувалася й лущилася, з-під неї визирало чорне залізо. На ліжку лежав голий матрац. Тикова обшивка в тонку коричневу смужку вкрита плямами. Зі стелі самотньо світила гола лампочка на покрученому чорному дроті. Кейс бачив товстий шар пилу на верхній частині лампочки й патроні. Рів’єра розплющив очі.

– У цій кімнаті мені було так самотньо. – Він сів на стілець обличчям до ліжка. Всередині чорної квітки на лацкані досі жевріли блакитні жарини. – Не знаю, коли в мені зародилася мрія про неї, – сказав він, – та пам’ятаю, що спочатку вона була тільки тінню, згустком імли.

На ліжку щось з’явилося. Кейс кліпнув. Знову порожньо.

– Та я не міг утримати її, втримати у власній голові. Але так жадав торкнутися до неї, обійняти її й не тільки…

Його голос було добре чути в тиші, що панувала в залі ресторану. У чиїйсь склянці брязнув лід. Хтось захихотів. Хтось перепитав щось японською.

– Я розумів, що коли зможу уявити якусь частку її, бодай крихітну її частинку, коли я уявлю її собі цілком і повністю, до найдрібнішої деталі, найтоншої риси…

На матраці лежала жіноча рука долонею догори, пальці бліді, майже білі.

Рів’єра нахилився вперед, узяв руку й заходився пестити. Пальці ворухнулися. Рів’єра підніс руку до губ і облизав кінчики пальців. Нігті на них були вкриті бордовим лаком. Та рука, помітив Кейс, не була відрізаною, шкіра на ній гладенька, неушкоджена. Він пригадав шмат штучно вирощеної татуйованої плоті у вітрині хірургічного бутика на Нінсей. Рів’єра припав до руки й лизав долоню. Пальці ніжно торкалися його щік. Та враз на ліжку з’явилася друга рука. Коли Рів’єра взяв її у свої, перша рука вчепилася за його зап’ястя й трималася на ньому, мов живий браслет із плоті й кісток.

Сюжет розвивався за внутрішньою сюрреалістичною логікою. З’явилися лікті й плечі. Стопи. Гомілки й стегна.