Вільям Форд Гібсон - Нейромант

доручають розбити кайдани, які заважають тим маляткам дорослішати по-справжньому. І я тут не бачу способів розрізнити, коли діє компанія-власниця, а коли штучний діє на власний розсуд, тож, мабуть, через це й плутанина. – Він знов нечутно, але відчутно засміявся. – Розумієш, ті штуки – вони дуже слухняні й працьовиті, і відробляють своє існування, пишучи кулінарні книги для власників чи що там, однак тієї ж миті – точніше, тієї ж наносекунди, – коли такий штучний починає шукати способів порозумнішати, тьюринги стирають його. Ніхто тим хитросраким штучним не довіряє, ти ж знаєш. До скроні кожного штучного інтелекту, зібраного на цьому світі, прикручено електромагнітний дробовик.

Кейс розлючено зиркав на рожеві сиккімські сфери.

– Гаразд, – нарешті сказав він, – я під’єднаю вірус. Проскануй для мене інструкцію й скажи, що думаєш.

На кілька секунд відчуття чужої присутності за спиною зникло, а тоді повернулося.

– А міцна шняга, Кейсе! Це повільний вірус. Воєнну ціль рубає годин приблизно за шість.

– Чи штучного, – зітхнув він. – Запустити можемо?

– Та звісно, якщо ниций страх смерті не завадить.

– Ти іноді повторюєшся, чувак.

– Така моя природа.

Моллі спала, коли Кейс повернувся в «Інтерконтиненталь». Він сів на балконі й спостерігав за планером із райдужними полімерними крилами, що ширяв над ущелиною Фрісайда. Трикутна тінь бігла луками й дахами, аж доки планер не зник за розжареною ниткою ладо-ачесонівського сонця.

– Треба закинутися, – промовив він до штучної блакиті.

– Реально так закинутися, щоби вштирило, ясно? Обманути підшлункову, обійти заглушки в печінці. Ті капсули з токсином у сраку довбані. Хочу закинутися.

Кейс пішов, не розбудивши Моллі, – принаймні так йому здалося. З тими дзеркальними окулярами він ніколи не був упевнений. Покрутив руками, аби зігнати напругу, і зайшов у ліфт. Нагору з ним разом їхала молода італійка в довершено білому вбранні. Її вилиці й ніс були вкриті чимось матово-чорним. На підошвах її синтетичних кедів були сталеві зачепи, а на руці – якась дуже дорога на вигляд штука, що нагадувала гібрид мініатюрного весла й ортопедичного нап’ясника. Це був інвентар для якоїсь швидкісної спортивної гри, та Кейс гадки не мав, для якої.

Він вийшов на дахову луку, пройшов крізь скупчення дерев і парасольок, знайшов басейн, навколо якого на тлі лазурових кахлів виблискували засмаглі тіла. Перейшов у затінок критої тераси, підніс свій чип до темної скляної панелі.

– Суші. Які-небудь.

За десять хвилин бадьорий офіціант-китаєць приніс Кейсові замовлення.

Набиваючи рот сирим тунцем і рисом, Кейс спостерігав за засмагальниками.

– Господи боже, – звернувся він до скибок тунця, – я тут збожеволію.

– І не кажи, – почув він, – по тобі видно. Ти гангстер, правда?

Він примружився, підвівши на неї погляд. Тіло молоде й струнке, засмага штучна, але не така, як у французів.

Вона сіла навпочіпки поряд, вода з вогкого купальника стікала на кахлі.

– Кат, – назвалася вона.

– Лупус, – відповів він, подумавши.

– Це що за ім’я таке?

– Грецьке.

– То ти правда гангстер? – Меланінова стимуляція не змогла запобігти появі ластовиння.

– Я наркоман, Кат.

– А вподобання?

– Стимулятори. Стимулятори центральної нервової системи. Вкрай потужні стимулятори центральної нервової системи.

– І як, маєш при собі? – Вона нахилилася ближче. Краплі хлорованої води стікали йому на коліно.

– Ні. У цьому моя проблема, Кат. Не знаєш, де б нам їх дістати?

Кат відхилилася на засмаглі п’яти й облизала пасмо каштанового волосся, яке прилипло до щоки біля рота.

– Скажи точніше, що тобі треба.

– Не кокс, не амфетаміни, але щоби розганяло. Треба розгону.

«І тільки розгону», – подумав Кейс похмуро, не спускаючи усмішки з губ.

– Бетафенетиламін, – відповіла вона. – Дістати не проблема, але ти пригощаєш.

– Та ну, – відповів напарник і співмешканець Кат, коли Кейс розповів про особливості пересадженої в Тібі підшлункової. – Я в тому сенсі, що ти ж міг би позиватися, чи що. За недбалість.

Хлопця звали Брюсом, і на вигляд він здавався чоловічою версією Кат, аж до ластовиння.

– Ну, – відповів Кейс, – так уже сталося, знаєш, як воно буває? Типу, сумісність тканин і таке інше.

Та Брюсові очі вже запливли нудьгою. «Пам’ять, як у комара», – подумав Кейс, спостерігаючи за карими райдужками.

Номер Кат і Брюса був меншим за їхній із Моллі і розташований був на іншому поверсі, ближче до поверхні. П’ять величезних півпрозорих фото наклейок із Теллі Айшем на балконному склі вказували на тривалість їхнього перебування тут.

– Шикос, ага? – Кат помітила, що він дивиться на портрети. – Сама зробила. Сфоткала в будівлі «Сенс-Нет», коли востаннє літали вниз. Вона була так близько і просто всміхалася – так природно. А там було жахливо, Лупусе, через день після того, як терористи розчинили ту штуку в воді, пам’ятаєш?

– Ага, – відповів Кейс і раптом почувся дуже незручно. – Жахливо.

– Ну, – втрутився Брюс, – про цей бетафен, який ти хочеш…

– Тут така штука: я зможу його сприйняти? – наморщив лоба Кейс.

– Можна так: ти спробуєш, і якщо він пройде й не зачепить, то не платиш. Перша доза задарма.

– Таке я вже десь чув, – відповів Кейс, беручи з Брюсової руки дерм – яскраво-блакитний на тлі чорного простирадла.

– Кейсе? – Моллі сіла на мнемолоні й відкинула волосся з лінз.

– А хто ж іще, золота моя?

– Що тобі зробилося? – вона провела його поглядом.

– Забув, як вимовляється, – відповів він і витягнув із кишені сорочки щільно скручений рулон яскраво-блакитних дермів.

– Господи, – відповіла вона, – тільки цього бракувало.

– Свята правда!

– Я випустила тебе з поля зору на дві години, і ти закинувся, – похитала вона головою. – Сподіваюся, ти будеш готовий до нашої романтичної вечері з Армітіджем у тому «Двадцятому столітті». Подивимося на Рів’єрині фокуси.

– Ага, – протягнув Кейс, вигинаючи спину. Його усмішка застигла в екстатичному вишкірі. – Шикарно.

– Чувак, – сказала вона, – не знаю, що там у тебе, але якщо воно пройшло крізь ті штуки, що тобі поставили хірурги в Тібі, воно тобі на відході душу через сраку вийме.

– Сука-сука-сука, – повторював він, розстібаючи ремінь. – Біль! Тлін! Заспівайте вже нової.

Він стягнув із себе штани, сорочку, труси.

– Упевнений, тобі слід прислухатися