Михайло Опанасович Стельмах - Вибрані твори

— Маю.

— Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!

— А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?

— Хіба ж не видно?!

— Та видно. З Літина чи Вінниці?

— З Вінниці.

— Значиться, такий є приказ, — дивується чоловік. — Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди. — Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди…

Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу — і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.

— Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?

— Не замерз.

— Все одно трохи пробіжімося.

І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.

Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.

З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.

— Заходьте, заходьте!

Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.

— Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, — знайомить мене голова комнезаму.

— Спасибі, — невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.

Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:

— Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?

— Я сам, — прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.

— Випишіть, коли можна, її.

Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:

— Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.

— Чого ранувато? — бурмочу собі під ніс. — Я дуже люблю читати п'єси.

— Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.

— А в них срілянина є?

— Що-що? — округлюються сірі очі вчителя.

— Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?

— Ага! — зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. — Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, — тоді ще наче й пороху не було.

— То я візьму її, — люблю, коли б'ються, — ніяково виправдуюсь перед учителем.

— Ну, коли так наполягаєш, бери! — вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. — Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.

— Згода.

— Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? — показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.

— Можна й цю, — беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;

— Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.

— Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, — вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками…

Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.

— Михайлику, очі попсуєш! — гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.

І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на весь вечір.

— Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам… — жебонить жіночий голос.

А он біля ставу заспівали самі дівчата:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка…

Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:

— Любо, не застуди голос!

Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.

— Михайлику, пиріжка хочеш? — висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.

— А я тобі калини привіз, бери.

— Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.

— Коли теплий, то що ж… — напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:

— Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!

— І щось уловили?

— Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, — така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска — як срібні карбованці.

І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і