Михайло Опанасович Стельмах - Вибрані твори

— Чого ж це мушу?

— Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам — недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?

— Не хочу.

— Боїшся? — в'їв тата дядько Себастіян.

— Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! — блиснули завзяттям батькові очі. — Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.

— А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.

— Коли тобі це подобається, — топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.

— Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!

— Ой! — зажурилася мати.

— Громадою просимо, берися за це діло.

— Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, — зітхнув тато…

І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…

— То що тобі, Панасе, треба на початок? — повеселішав дядько Себастіян.

— З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.

— Нащо так багато?

— Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

— Тобі ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?

— Хай не забуває, що в нього є брат, — відрізав тато. — Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.

— То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, — погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.

— Завтра? — аж не віриться мені.

— Атож. Одягайся тепліше.

—Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

— Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!

— Як хочеш, діло хазяйське, — сказав тато.

Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.

Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.

— Чим це ти напакував торбу?

— Варениками — і для вас, і для мене. Покуштуйте.

— А ти куштував?

— Ще ні.

— То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?

— Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?

— Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.

— Не так-то й скоро.

— Та вже циган продав кожуха, — сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.

З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.

Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.

— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.

— Хочу!

— Тоді візьмемо ліворуч.

Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.

— Гарно, Михайлику? — змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.

— Ой, гарно як! — щипаю кілька промерзлих кетягів калини. — І де її стільки взялося?

— Де? — задумався, спохмурнів дядько Себастіян. — Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата — у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:

— І ви, значиться, приїхали ламати калину?

— А ви її ламаєте?

— Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.

— Простуду лікуєте нею?

— Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші — навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.

Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на «ти»:

— Хто тебе навчив ламати руки деревцям?

— Руки? — здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.

— Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!

— Великий крик за малий пшик! — ображено заметались вузькі, присмоктані уста. — За що мені така сіпанина?

— Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх