Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

        Позаду нас прозвучав знайомий голос.

- Проходила значіть повз вікно, побачила ваш диліжанс. Що це була за дівчина? – Ми обернулись. Вона посміхнулась.

- Вітаю принцесо. – Привітався Кафі. Принцеса по черзі потисла нам руки.

- Вітаю, нарешті ви тут. – Принцеса повела нас у середину стін на подвір’я  дому. Юнаки встали коло стін. Ніколи не бачив таку прівну спину.

        Ще й мені здалось дивним що вони не запитавши хто ми взялись розбирати наші речі, речей всього один рюкзак та сумка  нас обох  на ременях.

- Мені дуже прикро було почути що зробили люди. Надіюсь їх покарали? – принцеса відчинила двері дому. Дім більше  скидався  на кам’яним маєтком.

- Заставили відробляти шкоду. – Відповів.

- Справді? Дивно що не відправили у заслання. – Центральна кімната  висока, весь дім розділений трьома поверхами, натомість цей зал на один. З верху дерев’яна зовсім простенька люстра, напевно дуже стара. Великі сходи, красиві.

- Ходімо до бібліотеки, там поговоримо. – ми рушили лівими сходами.

- Як поживає ваш брат? – почав Кафі.

- О чудово, шкода не відпустив подорожувати з вами як звичайна людина. – відповіла.

        Я йшов позаду, розглядаючи цей доволі старий дім, маєток вселяє якусь самотність.

- Зате визначились із напрямком подорожі.

-  Дулісія.  – бадьоро.

- Чому саме вона? – Питати чому мені не розповіли про Дулісію із самого початку не став, іншим разом запитаю. Адже виявляється остання точка була визначена ще коли ми були у Санаї.

- У мене статус принцеси, як би не хотіла, але не відпустять ходити як людина без дюжини охоронців. Тому вирішили зробити останній «аванпост» подорожі із дипломатичною метою. – задумалась. – Дивно що святий вам не сказав. – звернулась до мене. – Ще й свято відібрало більшу частину маршруту.

Ми увійшли до бібліотеки. Великі дерев’яні двері прикрашають поверх. Стеля високо, сама бібліотека  дуже широка. Пару тисяч книг точно знайдеться.

Сіли на диванчик навпроти широких вікон.

- Сумнівів що саме до Дулісії нам потрібно були відсутні. – продовжила принцеса. – Принцеса їде туди ради одруження. – Зітхнула, говорить ніби подруга принцеси. – Таким чином покласти край тамтешнім переслідуванням певних вір, збагачення Імперії сонця дулізійським шовком та Залізом якого сонце має дуже мало. Ну і в перспективі сприяти переведенню Дулісії з монархічної країни на парламенську. – пауза. – Будете чай? Тут таке печиво смачне.

- Наша подруга, яку ви бачили сьогодні. Із Дулісії, Розповіла мені про звірства, невже ви справді це зробите?... Як же кохання?

- Той хто вчинив переворот вже рік як під землею. – підійшов слуга викликаний дзвіночком. Замовила чай та печивом. – Новий правитель Маль. Не видався мені жорстоким, коли ще років п’ять назад бачила його. Цей союз вигідний для усіх. Маль добре підходить мені в чоловіки як по статусу так і по характеру, звісно якщо не змінився з дня нашої минулої зустрічі. Мій брат погодився на це. Відмовляв, не хотів відпускати. Сам розуміє я не можу вічно бути поруч. Ноша монархії важка річ. – прийшла служниця,  з тацею чаю, тарілкою печива у формі вушок. Поставила. – Кохання.  – взяла чашку. – Кохання  емоції, моя задача стати із чоловіком хорошими друзями. Опорою один для одного.

- Важко напевно… – взяв чашку.

- Кохання робота над обома.  Моє одруження є спільною роботою з прекрасною людиною.

 Трохи подумав крутячи гарячу чашку.

– Кафі чому саме Дулісія?

Кафі ковтнув печиво:

- Не знаю. – знизав руками, - Воно повне для мене, все інше пусте.

        Принцеса ще трохи порозпитувала нас про побої. На думку спали слова які були умовою моєї подорожі.

        Глянув на друга.

– Чому умовою є моє повернення з принцесою.

- м? – не встиг ковтнути чай. – побачиш. – ніби кролик вкусив печиво.

Це не сильно втішало. Значіть там щось відбудиться і нам доведеться їхати, або мені доведеться там залишитись. Жоден із цих варіантів не був приємним, якщо щось трапиться то страшне.

Він напевно зрозумів мої думки, продовжив:

- Ось печенька. – дав мені в руки, сам взяв ще одну, - Хочу її з’їсти бо вона смачна, тобто хочу поїсти, але не знаю яка ця їжа буде на смак. Та їжа дасть мені сили робити те що я хочу робити далі.

- Ще б знати що ти хочеш… - тихим голосом.

- Ідеш під руку, але досі не бачиш. – поставив мою руку на своє коліно.

        Принцеса попивала чай.

- Коли відправляємось, кораблем із місцевої річки, так?

- Так. – обхопила чашку руками. – Відправляємось після завтра.

- Зрозумів.

- Я планувала ви тут відпочините після дороги, нажаль через те що сталось, нікуди відкладати відплив. Деякі продукти замінили, старі псуються.

- Значіть відпочинимо на кораблі. – підбадьорливо.

- Якщо нас не скосить морська хвороба. – похитав ногою. – ми ніколи не плавали.

- Це всього три тижня. – заспокоїла принцеса, - Є ліки, в разі. Мене знаєте теж трохи захитує.

Через хвилини дві мовчанки, продовжила:

- Ви втомились, зараз  моя служниця проведе до ваших кімнат. – служниця стояла коло дверей поруч книжкової полиці. – Спальні напевно вже пилом вкрились.

Кімнати більш затишними на відміно головного входу. На столі стоять печиво і булочки. Цікаво яка начинка булочок. Провірю завтра. Зараз моє тіло ниє поспати.

Я не дуже люблю читати. Але бібліотека гарна. багато старих книг які правда старе мало цікаве та ось історії судових справ вплави очам. Тут мінімум з десяток книг про це. Життя сотень людей у декількох абзацах.

З вікон бібліотеки в далині  видно річку. Мого друга чи принцесу-наречену мені не доводилось бачити  до самого вечора.

-Шкода що очі болять. – Читав невеликими перервами.

Перший приступ Кафі. Заснули разом, прокинулись… від цих спогадів ставало тепло й затишно, по шкірі пішли мурашки.