Ніколь Кові - Особливо небезпечний , Ніколь Кові

Спиною я відчувала його велике гаряче тіло позаду, а потилицею важке дихання.

Я в халепі...

_______

КЕМЕРОН ТЕРНЕР

-Чому ти не прийшла до мене, одразу як тобі почали погрожувати?-риком запитав я, намагаючись тримати відстань від її шовковистого світлого волосся. Я хотів це знати. Хотів почути, чому вона не довірилась мені.

Та стояти поруч видалось важче ніж я очікував, бо всі мої думки крутились навколо того, щоб намотати це волосся собі на кулак і змусити її обернутись.

Ніби почувши мої думки, Керр помалу повернулась до мене обличчям, втискаючись в стільницю, аби тримати хоч якусь дистанцію..

-Я приходила.-нагадала вона.-Ти ще сказав, що я повія, забув?

Її різкий тон зводив мене з розуму. Я згадав як в той день змусив пташку стогнати моє імʼя на дивані гостинної. Від цього кипіла кров.

-Ти мала сказати, що тобі погрожують. Чому ти в біса все приховуєш від мене?-гарчу я, не витримуючи важкої атмосфери в кімнаті. Її погляд такий холодний, що хочеться померти. Невже ми й справді більше не разом?

Вона просила мене допомогти, та не змогла допуття все пояснити. Я думав, що вона стала на сторону Тайлера. Гадав, що хоче іншої справедливості. У чому була проблема, просто все розказати?

-Бо ми чужі люди, Тернер.-дивлячись прямо мені в очі, відповіла Софі.

Я божеволів від того, як легко вона викидала мене зі свого життя. Це кінець? Вона справді цього хоче? Я не дозволю.

-Ні, Софі. Ти досі моя.-прошепотів я.

Мені знесло дах, коли вона відкрила рота, щоб запротестувати.

Я схопив пташку за потилицю, запустив пальці у її мʼяке волосся і уткнувся обличчям у тонку шию. Виданий мною звук чистого чоловічого задоволення віддався глибоко в тілі Софі, бо я помітив мурашки на її шкірі. Вона хитнулася назад, не так опираючись, як більше вражена моїми діями.

Її груди притулилися до мого твердого, теплого торсу, і по тілу побігли мурашки. Я провів носом вгору-вниз по тендітній шиї, упиваючись цим солодким запахом, що належав тілько Софі.

-Бл*ть, як же добре.-простогнав я від задоволення.

Керр не ворушилась. Дозволяла мені торкатись її, хоч я і не знав, хотіла вона того чи ні.

Я обхопив рукою крихітну талію і підняв дівчину над підлогою, посадивши на стільницю, щоб ми були на одному рівні. Зробивши крок ближче, я змусив пташку розсунути ноги ширше, щоб мені було зручно.

Биття серця дзвеніло у вухах, а тіло пробрало холодом. Страхом, що вона може належати комусь іншому. Що хтось інший так само вільно зможе з нею робити, все що захоче, як зараз це роблю я.

Я знову притулився губами до горла дівчини, повільно спустився, лишаючи на шкірі доріжку з поцілунків. Від кожного з них кров скипала сильніше. Софі нахилила голову, даючи мені більше доступу до себе і не стримуючи стогін.

В моїх руках дівчина виглядала так природньо і повноцінно, ніби була для мене створена вищими силами.

Вона схопилася за край стільниці по обидва боки від себе, намагаючись хоч якось залишитися в здоровому глузді, поки я покривав її шию повільними поцілунками і зачіпав шкіру зубами. Вона була повністю мною поглинута, і всі бар'єри швидко випаровувалися в нікуди.

Це подобалось мені, бо я бачив, що вона і досі по особливому на мене реагує.

-Досі моя, чуєш?-прошепотів я, торкнувшись губами вушка Софі і вона важко зітхнула. Я хотів нагадувати про це постійно, аж доки вона сама цього не визнає.

-Ні, Кемерон.-прошепотіла вона.

Я всміхнувся від її відповіді. Бо просто зараз вона вигиналась для мене. Стогнала для мене. Широко розставляла ноги для мене. Все її тіло бажало мене.

-Не бреши, пташко.-так само тихо шепотів я, цілуючи місце за її вушком.-Хоча б собі.

-Це ти живеш у самообмані, Тернер.-відповіла дівчина. Я звернув увагу, що вона вперше назвала мене на прізвище. Ніби ми й справді чужі один одному.

Та як це можливо, коли я живу лише нею? Коли дихати не можу без пташки поряд?

-Мені боляче.-прошепотів я їй на вухо, щоб вона зрозуміла, що всі ці слова ранять більше ніж вона собі уявляє.

Керр зміряла мене поглядом, зупинилась блакитними очами на моєму обличчі, ніби щось обдумуючи.

-То помнож цей біль на десять і можливо тоді ти зрозумієш як мені боляче.-виплюнула вона.

Це мої слова. Я сказав їх тоді, на вечірці, коли ледь не вбив придурка, що терся поряд з Софі.

Вона запамʼятала їх. Слово в слово. І лише зараз я зрозумів як боляче ранив її серце. Все що я робив - не захищав себе, а жадав помсти. І моя помста стала аж такою сильною, що я втратив її. Мою надію, моє кохання, мою пташку.

-Пробач...-прошепотів я, розуміючи до чого все йде.

Софі міцніше стисла пальці на стільниці. Вона й досі не торкнулась мене навіть пальцем. Це боляче обпалювало серце, бо як вона могла це витримувати?

Навіть коли я знаходжусь за кілька метрів від Керр, мене тягне до неї магнітом. Я хочу торкатись і відчувати її тіло постійно, а вона ось так легко трималась, навіть не обіймаючи мене.

-Гадаєш одним словом можна усе виправити? Я благала твого пробачення місяць, та у відповідь ти лише принижував мене.-сказала дівчина.

-Я не розумів цього. Пробач, пташко.-шепотів я, вдихаючи аромат її волосся. Цей запах зводив з розуму.

Я підняв голову і потягнувся до спокусливих губ, якими так хотів заволодіти просто зараз. Бо її дії стали останньою краплею мого самоконтролю.

Але Софі раптом відвернула голову.

-Відтепер ти не може брати мої поцілунки.-тихо оголосила вона і я вмить зовсім збожеволів.