Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

– Дарина?

Голос в телефоні був мені наче знайомий.

– Так, слухаю.

– Це Макар. Ви вдома?

– Так, натискайте на домофоні номер квартири. Чи мені вийти і забрати?

– Ні, - розсміявся він. – Пакунок трохи завеликий.

Я чекала біля дверей, марно намагаючись вгадати, що зараз побачу. Двері ліфта відчинились і двоє людей обережно винесли звідти коробку що ледь вмістилась в кабіну. Чоловіки зупинились на сходовому майданчику, Макар попрямував до мене.

– Посилка чимала, та Вадим мене запевнив, що цей сюрприз буде для вас вкрай приємним, - з усмішкою промовив він.

– Чимала, ваша правда. До речі, давайте без ви.

– Згода, - він схвально кивнув мені і розвернувся до чоловіків біля ящика. – Мабуть, краще тут і розпакуйте - занесете вже без зайвих дощок.

Я уважно споглядала за їх діями, а Макар стояв поруч і з цікавістю спостерігав за мною. Хлопці працювали спритно і вже невдовзі я мала спертись на стіну, щоб встояти на ногах. Переді мною була трохи зменшена, але дуже детально вирізьблена досконала копія Дзеркала Ярцес. Я майже не дихала, коли підійшла до нього ближче, уважно роздивляючись та не сміючи торкнутись. Я ходила навколо, зачаровано відмічаючи для себе наскільки ретельно і майстерно виконано роботу. Єдине, що відрізняло його від оригіналу – напис: «Дивись лише на своє відображення». І я чудово розуміла сенс цього послання.

– Несіть сюди, - вивів мене зі ступору Макар, заглядаючи в передпокій моєї квартири. – Чи краще в кімнату?

– В кімнату, - луною повторила його слова я.

Простору там для нього було повно – лише самі коробки, шафи у мне ще не було. Я вказала на місце на стіні куди його треба було закріпити і вийшла на кухню, не заважаючи майстрам робити свою справу. Серце щемило і я точно знала, що маю почути Вадима, просто зараз, в цю мить, негайно. Я по черзі набирала його на всі номери та месенджери, але марно – телефон було вимкнено.

– Зараз він не відповість, щойно почалась операція, - відповів на моє мовчазне питання Макар.

– Ідеальний таймінг, - сказала я і прикусила губу, щоб не розклеїтись просто зараз.

Ще кілька хвилин свердління і майстри закінчили роботу, прибрали залишки обрештування і залишили поверх. Макар затримався біля дверей і вже хотів прощатись, та в останню мить повернувся, уважно приглядаючись до мене.

– Дарина? Щось не так?

Він помітив мої сльози, яких сама я не помічала.

– Ні, навпаки. Ти читав напис?

– Так, але я, на жаль, не в темі. Це має якийсь особливий сенс?

– О, так! – пристрасно відповіла я. – Може це незвично для дорослої людини, та я досі закохана у чарівний світ поттеріани, а ця дивовижна річ саме звідти. Зазвичай, це дзеркало показує найглибші і найвідчайдушніші бажання серця. Та якщо людина щаслива – вона бачитиме лише себе.

– Витончено, - з повагом промовив він.

Макар ще раз нерішуче глянув на мене і я бачила, як він вагається між бажанням піти та потребою залишитись, тому запевнила його, що це сльози щастя фанатки казки і спровадила за двері. Йому не треба було знати, про решту моїх думок. А я була просто впевнена, що і точний розрахунок часу і сам подарунок мали на меті одну просту ціль – стати подарунком на згадку, якщо все закінчиться погано.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно