Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

– Сподіваюсь, рожеве вино тобі до смаку?

– Зазвичай за кермом не п’ю, але... - пожартував він і ніби раптом спотикнувся на власних словах та швидко оговтався. - Чудово, і до страв пасуватиме.

Він взяв штопор, відкоркував пляшку і розлив вино по келихах. Вечеря була смачнюща, а розмова не клеїлась аж зовсім, ніби жоден із нас не знав як себе поводити. Це був наче вечір з незнайомцем, коли кожен так старанно виважує кожне слово, що бесіда дзвенить формальністю та порожнечею. Потроху, повільно і нерішуче ми долали це відчуття і, зрештою, невдовзі вже майже звично розмовляли і жартували, не зачіпаючи жодних незручних тем. Цього разу я частувала його історіями про наші з Яною шкільні пригоди, що тісно були пов’язані із захоплення казковим світом Джоан Роулінг. І я знову почала отримувати насолоду від повернення відчуття легкості, тепла і комфорту. Вадим відповідав мені  з такою ж щирістю і, здавалось, все налагодилось. Наші бокали вже майже спорожніли і він під’їхав ближче до мене, щоб наповнити їх знову.

– Зараз я ще одну відкрию, - сказав він, вказуючи на порожню пляшку і розвернувся в бік кухні.

Один необережний рух візка і наші келихи попадали, заливаючи скатертину.

– Бісове одоробло! – вилаявся Вадим. - Вибач, я зараз все виправлю.

– Я допоможу, - та ще не встигла підвестись зі стільця, як мене зупинив його окрик.

– Не треба! Я впораюсь сам.

Я не сперечалась, просто тихо і мовчки дала йому віддалитись і попрямувала за ним. Побачивши це він кинув на мене злий погляд, але промовчав.

– Мені все одно треба на хвилину тебе залишити, тож по дорозі прихопила дещо, - я поставила на стільницю тарілки і пішла далі коридором.

З дзеркала на мене дивилась засмучена і нерішуча жінка. Ні, це неприйнятно. Може вечір на думку Вадима не ідеальний, та така дрібниця нам настрій не зіпсує. Я повернулась до кімнати, запропонувала переміститись на диван і з келихом в руках продовжила розмову ніби нічого не сталося, але настрій мого співрозмовника остаточно змінився і не на краще. Вадим мляво реагував на мої слова та стисло відповідав на запитання і я вже починала втомлюватись від цієї одноосібної боротьби. Коли він крадькома подивився на годинник я відреагувала миттєво.

– Дякую за чудовий вечір, - беручи в руки телефон сказала я, - Та мені вже час.

– Дякую, що навідала, - стримано відповів він і відвів очі. – По тебе вже приїхали?

– Ні, я ще не викликала. Та більше двадцяти хвилин, сподіваюсь, не чекатиму.

Я вказала потрібну адресу і чекаючи на підтвердження сиділа мовчки, відпиваючи ковток за ковтком з бокалу. За хвилину бажаючих не знайшлось і я підвищила вартість поїздки. Потім ще раз. І знову. Це все починало неабияк дратувати.

– Скажи, до котрої тут громадський транспорт працює? – варто було подумати про резервний варіант.

– Уявлення не маю. А в чому проблема?

– Це так, на всяк випадок. Таксі ніяк ціни собі не складе.

–  А хіба тебе не може забрати твій хлопець?

– Який «мій хлопець», - передражнила я його, бо і мій настрій вже було остаточно зіпсовано.

– Гадаю, той, на «Теслі». А може інший. Звідки я знаю? – сердито відреагував він.

– На даному етапі моє насичене особисте життя на невеличкій паузі, тож ні.

Нарешті, мій виклик було прийнято і я попрямувала до дверей.

– Ще раз дякую за запрошення, вечеря була смачна.

– Ти водія на вулиці чекатимеш?

– Так, трохи насолоджуся заміською тишею.

Я вийшла за двері і почула звук коліс візка, що слідували за мною.

– Зачекаю з тобою, - сказав Вадим.

– Не варто, це може тривати довго, мій водій ще далеко.

Та за межі двору не вийшла. Я стояла біля воріт, Вадим був поруч. Ніхто крім вечірніх пташок тиші не порушував. Невдоволення Вадима собою через випадкову незграбість була мені зрозуміла, та постійно битися лобом в стіну його холодності та відчуження мені не подобалось. А ці питання про хлопця? Якщо це дійсно його цікавило, то за час розмови він мав мільйон шансів спитати про це відверто, на що я б зреагувала цілком адекватно. І хвилина за хвилиною ми стояли і мовчали, як два довбаних незнайомця! Самі по собі на думку спали слова мами, що не кожному під силу бути поруч з людиною в його становищі. Ні, справа точно не в тому. Я просто потребую трохи віддачі з його боку. Бодай краплину! Думки перервались шурхотом шин і з-за рогу визирнуло таксі.  Рішення блискавкою промайнуло в моїй голові і поки Вадим набирав повітря для слів наостанок, я нахилилась до нього, торкнулась пальцями його щоки і, перехоплюючи його здивований погляд, поцілувала в губи, не поглиблюючи цілунок та і не перериваючи його миттєво.

– Вадим, вечір був справді чудовий і якщо ти чимось невдоволений – мені шкода, - прошепотіла дивлячись в його очі, що виражали непевність. – Сподіваюсь, на нове запрошення і що наступного разу все буде інакше.

Не озиралась, швидко сіла в машину і ми рушили додому.  Повідомлень йому не писала, він мені також. Якщо потребував якогось поштовху – я спробувала, та, мабуть, йому потрібен час на роздуми.  Зачекаю. І чекати довелось довго. Я десятки разів писала і стирала не наважуючись відправити йому бодай слово і аж за три тижні вперше отримала повідомлення, та не коротке, а таке, що земля піді мною захиталась: «Дара, я в Німеччині, тож якщо шукатимеш – не нервуй, телефон увімкну, як тільки зможу. А поки, підкажи, будь ласка, свою адресу – тобі завтра мають доставити одну річ. Будеш вдома? О десятій ранку зручно отримати?». «Вдома цілий день, так, буде зручно» - звісно, адресу теж відправила. Більше нічого не написав - я теж. Мене повільно охоплювала глевка маса, що насідала з усіх боків і озивалась важкістю в грудях. Він наважився на операцію. Я щосили відганяла від себе думку, що це через мене, через мої слова і дії, через мою настирливість і дурну ідею ще раз зробити перший крок. Знову підняла голову моя слабкодухість, та цього разу через величезну відповідальність, яку я не хотіла на себе брати. В голові постійно спливали уривки нашої розмови про шанси, відсотки, ризики і я не могла припинити думати, що можу стати причиною найгіршого рішення в його житті з найгіршими наслідками, які тільки можна уявити. Я так заглибилась в моторошні думки, що геть забула про доставку о десятій. Мій телефон озвався за п’ять хвилин до призначеного часу дзвінком з невідомого номера.