Дарина Міс, Уля Сер - Контракт на любов, Дарина Міс, Уля Сер

Глава 17

Денис

Закінчивши роботу, я вийшов на стоянку, і, сівши в машину раптом замислився.. Можливо все-таки варто подзвонити до Емілії?

Та ні, краще напишу смс.

"Привіт. Хотів запитати як ти. Все добре? "

І відповідь не змусила довго чекати.

"Ні"

Її повідомлення змусило мене нервувати. Вона ніколи не відповідала так стримано і без лишніх коментарів Це не схоже на неї. Я почав дзвонити їй, проте вона не відповідала.

Я розумів, що те, що я роблю ненормально, і не піддається логічному поясненню, але я відчував, що повинен побачити її, аби заспокоїтись. Якщо щось станеться, то звинувачувати буду я в першу чергу самого себе.

Ще раз телефоную, з надією що на цей раз вона відповість, і скаже що з нею все добре, але відбувається все з точністю до навпаки.

 

Емілія

На долю секунди я змирилася з тим, що зараз відбудеться. Проте раптом, зовсім несподівано я згадала те, що змусило мене змінитись. 

Після подій шестирічної давності я сказала сама собі, я пообіцяла що стану сильнішою, що ніщо і ніхто не зламає мене знову і не поставить на коліна. Якщо зараз я нічого не зроблю, то це означатиме що я не винесла урок і не змінилась. Якщо я просто терпітиму, то і Ярослав не винесе урок. Хтозна, зі скількома дівчатами він це робив, і судячи по, тому що він досі на волі, всі боялись і бояться як і я... Проте на цей раз я не буду терпіти та мовчати. 

– Я щасливий, що ти не вириваєшся, Емі. Це нагадує мені ту ніч, яку ми вперше провели разом, – хрипить на вухо, що викликає лише огиду. Очі повні сліз, але на волю вийти їм я не дам.

Його дотики стали більш напористими. Мене нудило від огиди, яку я відчувала через Ярослава.

– Поки не пізно, поки ти не зайшов занадто далеко, просто йди. І я нічого і нікому не скажу, – але, на що я надіюсь. Він ніколи не залишає почате. Все доводить до кінця.

– Серйозно? – він зупиняється, але не відпускає мене. Дивиться прямо в очі, наче той хижак.  – Ти думаєш що я залишу тебе тут...зараз... саму? Я знаю що ти хочеш цього не менше за мене, але чомусь ламаєшся. Я закінчу почате, а ти все одно нікому нічого не скажеш. Як не сказала 6 років тому...

Він впивається в мої губи, а руками починає розстібати блузку...

Ні! Я не стоятиму просто так.

Помічаю на комоді, що стоїть поруч, статуетку... Страшно, але якщо я нічого не зроблю, то точно не переживу знову...

Хапаю її та б'ю Ярослава....

Він тримається за голову, яка кровоточить.

Кидаю закривавлену статуетку, дивлюсь на руки. Вони повністю у крові...

– Ти... Я вб'ю тебе, але спочатку доведу справу до кінця...

Він старається піднятись. Ярослав відчуває нестерпний біль, але не здається...

Я повинна щось зробити, але страх просто тече по моїм венам...Відчуваю це!

Я втечу...

Повертаюсь і починаю бігти. Кулею вилітаю з квартири та мчусь на двір. Таке відчуття, ніби за мною женеться смерть, хоча в якомусь сенсі так і є... Тільки переступаю поріг на вулицю, як відчуваю холодний потік вітру... Зупиняюсь і дивлюсь на руки... Ця кров... Витираю руки в блузку і біжу далі. Чую крики Ярослава... Вибігаю на дорогу і ледь не попадаю під машину. Падаю на землю і просто не в змозі піднятись. Сльози вириваються і я не маю змоги їх стримувати ...

До мене підбігає Ярослав і підіймає з землі... В його очах видно тільки злобу і ненависть.

– Як ти посміла, Емі? Ти ж пам'ятаєш що на жорстокість я відповідаю вдвічі сильніше, – він щосили б'є мене по обличчю і я знову падаю на землю.

Я опускаю голову додолу і не спроможна підняти її. Я ніби в якомусь трансі, ніби не тут. Та знайомий голос змушує мене повернутись...

– Якого чорта ти робиш? – до болю знайомий голос звучить десь поруч. Чи, можливо, це лише моя уява?

Підіймаю очі та помічаю зовсім поруч Дениса. Це точно він! Мені не здалося…

Він зі всієї сили б'є Ярослава, що той падає на землю. Проте Дениса це не зупиняє, він і далі завдає ударів, а Ярик просто лежить в власній крові.

Він вб'є його...

Я встаю і підходжу до них. Хапаю Дениса за руку і благаю зупинитись, та сил немає. Втрачаю рівновагу і... Відчуваю як хтось схопив мене... Далі все як в тумані...

Здається, що ця темрява, в якій я перебуваю зараз, просто задушить мене. Але краще так, ніж в руках того монстра.

Відкриваю очі та мене просто засліплює від білих кольорів. 

– Де я? –  ледь чутно промовляю, в горлі пересохло.

– Ти в лікарні... Ти втратила свідомість, тому я привіз тебе сюди, –   повертаю голову і бачу Дениса який сидить поруч. Його очі виглядають втомленими. Волосся скуйовджене, а рукава білої сорочки закручені до ліктів.

– А... А де він? Він втік? – я різко сідаю і мій хриплий голос прорізається через крик. 

– Він там де його місце... Його забрала поліція. Не хвилюйся він більше ніколи не торкнеться тебе. Скажу більше, я навіть зустрітись не дозволю вам. Обіцяю тобі. Цей покидьок... Треба було вбити його. Як він посмів  торкнутись тебе, – його рука стискає мою і на секунду мені стає спокійно. Але я згадую все що відбулось і… – Скажи краще, як ти себе почуваєш?

– Здається добре. Хоча... і сама не знаю. Мені було страшно...Дуже ... – я дивлюсь прямо у вічі Денису і не стримую сліз, бо не маю сили. – Знаєш, я б ніколи не подумала, що моє минуле підкрадеться так близько. Здавалося б минуле у минулому, а виявляється минуле є і в теперішньому. Коли він торкався мене здавалось, що це кінець...

– Емі...

– Не називай мене так! - я викрикую, згадуючи як той покидьок повторював це ім'я, а потім мій голос стихає, а очі наливаються слізьми. – Будь ласка...

– Вибач, вибач мені, – Денис ніжно обіймає мене і я просто тону в його обіймах. Чомусь так захотілося бути слабкою, втомилася бути сильною. Міцні руки хлопця сильніше притискають мене до себе, а я якомога більше занурююся носом у нього, у проникливий запах його парфумів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍