Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

— Знаєш таку пару — білоголовий червонопикий бурмило і глистоподібний фіцик, що весь час перебирає ногами, гейби цюняти хоче?

— Та чо не знаю? Бувают тутка. А нашо вуни тубі?

— Мене цікавить, на кого вони працюють.

— О, на якогось великого пуриця. З добрими швайнерами[77]. Але хто він — я не знаю.

— А на Тимошевича вони не працювали?

— На кого? На того, жи ся застрелив? Нє-е. Де би той з такими си зачинав. Нє-е... то хтось з тої бранжі, шо мают підпільний газард, кукаїн... Але вуни, знаїш, багату про себе не пашталакают. І малу з ким ту входєт в балак. Ану я запитаю... Броцак! — гукнув до білявого фацета з картопляним носом. — Ходь тутка, дам ті цьмаґи.

— А йо! — втішився той і миттю підсів до нас. — А то хто? — кивнув на мене.

— То є фест кулєґа, жиби ти, курди молі, знав. На, випий, і повідж ми за тих двох, жи ту часом приходєт. Той такий теньґий і білий з руками, як молути, а другий — гейби всцєвси.

— Жи такво педалами[78] перебирає? — Броцак захвицав своїми короткими ногами.

— Йо.

— Чо не знаю? Дизьо і Геба. Але то скурві сини. З такими ліпше ся не знати. Коли то... місяць тому зчепилисі вуни з хлупами з кулєї... Ну, і тамо на убулоні зійшлисі. Кулійовці думали, жи то буде пурєдна ґранда[79] — поб’ют си троха писки та й потім залєют ґаров[80]. А ті майхри пувитігали і зара чирк-чирк та й пурізали їх. Нє, то недобрі людиска.

— А не знаєш, хто їх тримає під парасольков[81]?

— Німец.

— Ади-во! Німец?

— Йо. Німец. За Австрії був при войску, дурубивсі, путому заснував якесь тувариство.

— Шинкарів? — встряв я.

— Може, й шинкарів... А пу війні має ружні темні справи.

— Наприклад?

— Підпільне казино, підпільну гуральню. Гоне шпірітус, аж гай гуде.

— А де те казино?

— На Збоїськах.

— Ви там бували?

— Ми? — засміявся він. — Та де! Там таких, як ми, за кільометр не пустять. Там іно для хлупів з грубую форсую. Але Дизьо і Геба — то дітиска проти ше удногу, шо на негу працює. Кажут на негу Дохтір. Уто є, впувім вам, страхоття. Той вміє так чулувіка закатрупити, жи й сліду нема. Ади, впувідав ми пукійний Фербль, жи бачив, як той Дохтір запхав во таку-во тонюську, як вулусина, шприху їднему під воку. Таки ту — в мурдовні. А той іно квікнув і загнувсі, як жидівський прецель.

Ми з Пурцелем перезирнулися.

— Ну, ти видиш? — запитав Пурцель. — Не дурну я з ними нігди випити не хтів. Нє-е, з такими треба ся тримати востру.

Я попрощався з хлопцями і вийшов на вулицю. Не віді­йшов і кількох метрів до авта, як мені переступили дорогу ті самі, про кого була мова, — Дизьо зі своєю червоною пикою і глистоподібний Геба з мавзером під пахвою. Я вдав підпилого і неймовірно втішеного:

— Дизю! Геба! Ся маєте?

Їх це на мить ошелешило, але вони швидко отямилися, а грубий Дизьо взяв мене за комір і запитав:

— А шо? Де ти ту ціпку[82] ховаєш?

— Яку ціпку? — не второпав я, хоча смутно здогадувався, що він має на оці Емілію.

— Тобі справді тре нагадати яку, чи сам ся здогадаєш?

Його грізний голос не віщував нічого доброго.

— Емілію?

— Йо, Емілію. Де ти її подів?

— На дідька вона мені? А вам навіщо? Вона така перестрашена, що нікому ніц не розповість.

— Нам теж вона до одного місця. Але її шеф хоче видіти. Цікавит його помешкання Тимошевича. Не вілла, і не те, де він жив, бо було ше їдно.

— А там що?

— А там, може, і шось. Але то вже не твоя справа. Знаєш, де воно?

— Ніколи я про нього не чув. Ані Емілія не згадувала, ані Ірена. Бо інакше я б давно вже там побував.

— Ірена могла й не знати. Тимошевич з нею вже не жив. А от тота ціпка з файними цицьками може багато чого вповісти. То як?

— Що як? Я більше з нею не бачився. Сторож сказав, що кудись виїхала.

— Ага, виїхала до кулєжанки. Але потім і від неї чкурнула. Бо дурний Гебусь її настрашив.

— Чого відразу я? — обурився Геба.

— Бо ти дурний смердюх. Почав її страшити серед ночі. Не треба було тебе самого пускати.

— Не кажи мені смердюх, — скреготнув зубами Геба.

— Стули варґи, смердюху.

— Навіщо ви в Тимошевича стріляли, якщо він вже помер? — втрутився я в їхню сварку.

— А-а, то ти знаєш? — здивувався Дизьо. — Ти чуєш, Геба? Пан рипортер шось знают! Тіко спробуй напиши, то ми тобі раз-два голову скрутимо. — В його руці зблиснув ножик. — Видиш? Зараз ти поїдеш з нами.

— Куди?

— Побачиш. Там я тобі всьо вповім, як то було.

В цей момент з кнайпи вивалилася компанія на чолі з Пурцелем.

— Марцю, а шо то вуни тебе убступили? Га? Шукаєте, хлоп­ці, ґудза?

Батяри стали наближатися півколом, а в їхніх руках теж зблиснули ножі. Дизьо і Геба оцінили, що компанія з десятка здорових хлопів їм не по зубах, і без слів позадкували.

— Ще ся здибаємо, — прошипів Дизьо.

За кілька хвилин я вже під’їжджав до Брюхович.

4

Двері відчинила сама господиня. Була в тому самому шля­фроку[83], але не така твереза, як минулого разу. В руці в неї був келих з вином.

— О-о, хто до нас завітав! Яка радість! Не вірю своїм очам.

— Я тішуся, що й ви тішитеся моїй візиті, — сказав я, вклонившись і цілуючи її ручку.

Вона повела мене до вітальні й сіла на канапі, підгорнувши ноги під себе, при цьому оголилися її круглі рожеві коліна без панчіх. Я сів у фотель.

— Нап’єтеся? — На столику стояла пляшка шампана і лежала велика коробка цукерок. Я налив собі й випив. Вона не зводила з мене очей. — Що вас до мене привело?

— Ось це, — я простягнув світлину. — Хто це?

— Хіба відразу не видно, що збуй?

— Знаєте його?

— Бачила інколи. Точніше на усіх трьох похоронах.

— А на похороні Томашевича він був?

— Там багато хто був. Я не зауважила. Оно — гляньте там на стелажі альбом. — Я підвівся і подав їй. — Тут є фото членів Товариства. Ходіть сюди, сідайте.

Я сів біля неї, п’яніючи від її парфумів, від невловимої енер­гії і настрою, які вона випромінювала, і милувався її пальчиками, котрі розгорнули альбом. На колективних знимках були зображені члени Товариства, вбрані в святочні чорні костюми й камізельки з дзиґарками на животі, з неодмінними капелюхами і вусиками. Серед них було й