Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

Емілія мала з собою дві великі торби. Я виділив їй окремий покій, і вона стала розкладати своє вбрання. Я вийшов на кухню, розкалатав чотири яйця з молоком і борошном і спік пухкого омлета. Посипав його кропом і поставив на стіл разом із хлібом і маслом.

— О, як смачно виглядає! — проказала вона, усміхаючись. — Ви вмієте готувати?

— Я все вмію. Окрім жити без клопотів.

— А я не вмію... Ясьо найняв мені кухарку, вона приходила зранку, готувала сніданок, обід і зникала.

Я порізав омлет на шматки і розклав по тарелях. Емілія намастила собі хліб, злегка притрусила сіллю, і я побачив, як вона делікатно їсть, мовби зійшла з екрану фільму про англійську аристократію. Дівчина, яка пасла корови.

Зателефонував Обух.

— Ну що? Ти її знайшов?

— Так. Вона не знає, хто то. А розмовляли вони натяками.

— І що?

— Тепер вона в мене.

— Ого, який бистрий! Тільки не розслабляйся, а шуруй на віллу. Покажи світлину ще й господині і заодно спробуй довідатися, хто ще був акціонером Товариства.

— Вже йдете? — з тривогою запитала Емілія.

— Я ж казав, що мотаюся цілими днями. Але ви тут у безпеці. Тільки нікому не телефонуйте. В спіжарні[71] є пляцок з яблуками, гербата на полиці, цукор, мед поруч.

— Ви ще й печете?

— Коли маю натхнення.

— Ви скарб.

— Я знаю.

Вона дивилася на мене зачудованими очима, і якби я сказав: виходь за мене заміж, вона кинулася б мені на шию і вкрила поцілунками. А може, то мені лише здалося. Мені багато чого здається такого, що ніколи не відбувається насправді.

3

Дорогою до Брюхович я припаркував авто неподалік Джерельної, на яку краще не заїжджати — така вона вибоїста, а скоцюрблені ліхтарі й риштаки[72], забиті листям і лушпайками, пам’ятали ще Франца-Йосифа. Неймовірна суміш запахів клу­бочилася тут, щокрок міняючи свої відтінки, в яких домінували то запахи пральні, то горохової зупи, то згорілого вугля. З вікон визирали розпатлані голови, а в повітрі окрім запахів ще витав галас, який час від часу протинав чийсь різкий розпачливий крик або прокльон: «Римунда! Докторська шикса! Свинська трахома! Бодай-бись спала нинька на цьвоках!» На Джерельній і прилеглій до неї Шпитальній, а також на вузьких і тісних вуличках неподалік — Цеховій, Бриґідській[73], Би­ка[74] і Під Дубом — курсували від самого ранку до пізньої ночі найупослідженіші повії Львова, яких в народі прозвали «шур­хотами», або ж «човганками», бо вони вже не ходили, а човгали. Брудні, обдерті, з пропитими фізіономіями, часто босі, во­ни вже не надавалися для послуг у кращих дільницях, улітку чекали свого щастя у парку на Високому Замку, на Стрий­ській дорозі, у чагарях Личаківського парку та в інших подібних місцинах, де кущі і покинуті будівлі слугували їм за прихисток, а восени і взимку таборували тут, де можна було випити і зігрітися. Клієнтами їхніми бувало міське шумовиння, робітники й вояки, але хіба добряче підпилі.

Я йшов попри цих чудиськ, які втратили людську подобу, виставивши свої голі кістляві й синюшні коліна в той час, як інші перевалювалися з боку на бік через потворне ожиріння; їхні обшарпані сукні й облізлі кожушки були вщерть обвішані розмаїтими блискітками і пацьорками, з ший звисали фальшиві коралі й намиста, у скуйовдженому волоссі виднілися зів’ялі квіти осені, якими й вони тепер стали, а з їхніх вуст зривалися хтиві малозрозумілі слова, що скидалися на булькотіння.

Я проминув кілька яток і буд, в яких буяло жваве торгове життя, фризієрню[75] Юзя Міґля, в якій ніхто нікого не стриг і не голив, іно грали в очко, фербля або ж ворожили картами таро, проминув товсту й невмирущу Сару Цукеркандель, що, розсівшись на триніжку, в’язала рукавиці на дротиках перед своєю ж таки крамницею «Галянтерія і косметика», і спустився в шинок «Під соловейками», куди порядний добродій боїться зазирати з остраху, що відразу кинуться на нього різуни і, приклавши револьвер до скроні, крикнуть: «гроші або життя», а уява малювала страшних брудних бандитів, заплямлених кров’ю. Насправді серед грабіжників багато таких, що своєю зовнішністю можуть сміливо конкурувати із заможно вбраними панами, ба навіть чимало серед них франтів, особ­ливо «альфонсів», чий вигляд вигідно вирізняється від злодіїв та грабіжників. Ними завше піклується Манька чи Франка, щоб вони мали чисту білизну, напрасовані штани, накрохмалені сорочки і напуцовані мешти. Звісно, та публіка, яка збирається в таких мордовнях, на кожного прибульця дивиться з-під лоба, але агресії не виявляє, якщо той не буде продавати витрішки, а поводитиметься спокійно і не надто помітно вдава­тиметься до фізіономічних студій, бо таке гостре приглядання завсідникам не до вподоби: якщо ти хочеш мати святий спокій, то й вони хочуть того самого, кожен сам собі пан, такий тут звичай. Все це добродії, порядно вбрані, зі схованими ножами і відмикачками, які завше напоготові захищати свій приватний простір.

З самого раннього ранку і до одинадцятої тут найбільший рух, панують галас і крик, бо вступає в свої обов’язки «ґєлда» — біржа. Тоді сюди приносять крадене і награбоване, щоб якомога вигідніше продати, також з’являється зграя єврейських скупників краденого, і розпочинаються торги. Об одинадцятій все завершується, і братія відпочиває.

Коли я спустився до шинку, у кутку скрипів грамофон, а в заглибині під лямпою завзято грали в «наше—ваше», в «ein und zwanzig»[76] і «моя цьоця — твоя цьоця». Кілька повій при шинквасі цмулили пиво і кидали на мене зацікавлені погляди, підкотитися до мене із заманливими пропозиціями не квапилися, бо, вочевидь, за ніч добряче нагарувалися.

Але не вони були тими соловейками, на честь яких названо шинок, а квартет жінок невизначеного віку зі спухлими обличчями, щедро напацьканими білилами і рум’янами, які грали на скрипках і трубах з якоюсь розпачливою нестямністю. Час від часу одна з них невпевнено підводилася і під несамовитий аком­панемент співала, а точніше вила пропитим до хрипоти голосом сороміцькі куплети. Це виття, наче виття вовка, лунало з такою пронизливою силою, що чути його було й на вулиці, а мешканці сусідніх кам’яниць починали лаятися і клясти.

Приміщення, поза окремими освітленими місцями, було густо задимлене, роздивитися обличчя було непросто, але я потребував Пурцеля. Через димову завісу мені довелося порушити той неписаний припис поведінки в таких закладах і пройтися поміж столиками, зазираючи в писки. На щастя, Пурцель сам озвався:

— Марцю, курди фляки! А ти чо сюди припхавсі? Мене шукаїш? Хляпай тутка. Наллю ти цьмаґи. З Бачевского! Нє, жиби якої баюри.

Я сів біля нього, пригубив для