Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

— Отже він був членом Товариства? А світлин акціонерів у вас нема?

— Ні, вони ніколи вкупі не знимкувалися.

— Зостався лише один акціонер, який перейняв у власність кам’яниці і кнайпи. Хто він?

Вона знизала плечима.

— Звідки мені знати? Янек мене не посвячував у свої справи.

— А підозри висловлював щодо акціонерів, які загинули за дивних випадків?

— Що ж там такого дивного було? Просто трагічні трафунки.

— Трагічні, але в короткий час. Протягом півроку. Скидається на те, що їх убили, як і вашого чоловіка. Залишається далі загадкою, хто заманив вашого чоловіка на віллу і кого він чекав з шампаном.

Вона усміхнулася:

— Думаєте, це я? Бо п’ю шампан? Важко натрапити на жінку, яка його не любить.

— Емілія, наприклад.

— Село.

— Зранку Томашевич мав дві телефонічні розмови з жінками. Одна з них з Аґнєшкою. Хто була друга жінка, невідомо.

Вона різко повернула голову до мене й уважно подивилася, а в кутиках її вуст заграла іронічна посмішка. Вона відклала альбом і далі не зводила з мене погляду, мовби гіпнотизуючи, як кролика або жабку, і я піддався гіпнозу, я нахилився до неї, пригорнув до себе і відчув увесь запал її тіла, смак її гарячих вуст і тремт язика, я відчув, як наші зуби цокнулися, наче келихи, а потім її язик залоскотав моє піднебіння. Рука її розщіпнула мені сорочку і гладила груди. Що ж — ми обоє цього хотіли. Я стягнув з неї халат, і моя долоня стиснула її повні пружні перса. Вона відхилилася на мить, щось натиснула, і спинка канапи лягла, потім скинула халат, і я побачив її досконале алебастрове тіло. Я не міг і не хотів себе стримувати і не думав, що скаже про це Обух, я піддався хвилі пристрасті і аж паленів від невтримного бажання. Я відчув, як її гострі нігтики вп’ялися в мою спину і мандрували аж до сідниці, потім поверталися нагору і знову повторювали свій шлях. Все завершилося дуже швидко, щоб за якийсь час по­вторитися уже в повільнішому темпі, без поспіху, без гарячки, але все ж з тими самим гострими нігтиками, від яких моя спина вже пашіла.

І щойно потому я опам’ятався і замислився, чого властиво сюди завітав. Все, що я довідався, це те, що той таємничий чоловік належав до членів Товариства, але хто з акціонерів зостався живим, так і невідомо. Вона або справді не знає, або чомусь приховує.

Я почав збиратися.

— І куди б це я так квапилася? — запитала вона, ласо потягуючись.

— На жаль, ще маю справи. Я чесно не планував цих розкішних хвилин.

— Ні? А мені здалося, що ти першого ж вечора їв мене очима, — вона засміялася, накинула халат і налила шампанське. — Випиймо.

Я повернувся на канапу, взяв келих з її рук, надпив і промовив:

— Детектив, якого ти найняла, вбитий. Але він встиг зна­йти записника.

— Що-о?! — вона ледь не підскочила від несподіванки. — Де?

— Та в його кабінеті. Ви його обшукали, але недбало, бо він засунув його в шкарпетку. Мусиш тепер свого шофера копнути в дупу.

Вона була не на жарт ошелешена, руки в неї тремтіли, вона хильцем випила келих і налила ще.

— Отже, ти знала про записник.

Вона мовчала і лише скоса люто на мене зиркала. Скидалася на розгнівану пантеру.

— І в кого тепер цей записник? — видушила вона з себе.

— В поліції.

— То цей ідіот його сам заніс туди?

— Ні. Він сховав його в своєї матері. А від неї він потрапив до поліції.

Я не хотів признаватися, що саме я й добув того запис­ника.

— Ти його бачив? Що там?

— Ініціали тих, кого шантажував Томашевич і цифри. Всьо­го чотири ініціали. Ми думаємо, що це акціонери. Але ініціали не збігаються.

Мені здалося, що вона полегшено зітхнула.

— Я ніколи не бачила того записника, але підозрювала, що він десь повинен бути, бо Ян був надто педантичним, щоб тримати все в голові. Ми перешукали геть усе. Де ж він був?

— У ніжці письмового стола.

— Чорт! Здається, ми той стіл простукали до міліметра.

— Навіщо ти його шукала? Хотіла перейняти діло?

— Ще чого! Не займаюся я брудними справами.

Вона закурила, а пальчики її знову тремтіли.

Я встав. Вона мене не зупиняла. Я поїхав додому.

5

Я почувався не дуже добре після пригоди з Іреною, мені видавалося це непорядно в стосунку до Ярини, і хоч я не збирався признаватися їй у своєму гріху, але захотілося її побачити. Застав її саму, в кнайпі не було нікого, а за півгодини вона повинна була її зачиняти.

— Сервус! — привітався я, але побачив насуплені губки.

— Чого бажаєте? — запитала вона сухо, ховаючи свій погляд за примруженими повіками.

— Тебе бажаю, — промовив я. — Щось сталося?

Вона помовчала, мовби збираючись із духом, врешті випалила:

— Сталося. Я, пане Марку, не на таких кавалєрів чекаю. То вже вибачайте. Не цікавлять мене райські птахи[84].

— Не розумію, хто тут райський птах? Невже я?

— Ну, не я ж.

— А можна якось детальніше пояснити?

— Можна. Заходили до мене ваші кумплі. Питали про якусь Емілію, яку ви ховаєте. Питали, чи ви мене до себе ще не водили? А як я сказала, що нє, вони почали сміятися і казати, що не бійся, скоро заведе і... — в неї на очах з’явилися сльози, але не договорила.

— То не мої кумплі, — сказав я. — То погані люди.

— А що то за Емілія?

— Одна дівчина, яку вони шукають.

— А ви її сховали?

— Сховав. Що тут поганого? Я з нею ніц не маю. Просто знайома.

— Вони так не думають. І крім того вони поводилися, як свині... один мене хотів схопити за... за... — вона приклала руку до грудей. — Я викрутилася. І добре, що пан Мусялович втрутився. Нє, пане Марку, я більше не хочу таких трафунків. Ліпше я за священика заміж вийду.

— О! — осяяло мене. — Чи у вас часом нема подруги Марти, яка в бібліотеці працює?

— Ага! — спаленіла Ярина. — То ви вже й до неї клинці підбивали! Я так і знала! До побачення. Більше мене не турбуйте.

І я, похнюпившись, вийшов. Ні, не для мене порядні дів­чата.

— Нині, чуєте, було диво дивне, — заторохтів шимон, відчиняючи мені браму. — Вийшла від нас така сьлічна панна, пройшла попри мене і ані пари з вуст. А я сторопів, бо не можу си пригадати, коли її пускав. Як то так, жи не заходила, а вийшла?

— З каштановим волоссям? — запитав я тремтячим голосом.

— Так. Була порядно вбрана. Нє жиби яка ляфіринда.

— Мала щось при собі?

— Нє, ніц. Іно хіба таку дамську торбинку під пахвою.

— Коли то було?

— Години дві