Ольга Манілова - Поцілунок одного разу , Ольга Манілова

Розділ 20 КАРЕЛІН

— Я ніколи не дозволю тримати мене. Ніколи. Твої погрози смішні для мене.

— Кіро, про що ти?

Карелін не усвідомлює, як підіймається і перегороджує дівчині шлях - він дивиться на власні руки, що розвертають Кіру до іншого відсіку літака, і не впізнає їх.

Ловить краєм ока смикання її ноги, коли за ними закривається перегородка.

Роман ніколи не помічав, що повітря в літаку настільки сухе. Звичайно, що сухе. Але вперше відчув це на собі.

Прочищає горло, але нутрощі тільки видають нову порцію гарячого пилу.

У відсіку нема де розвернутися. Йому треба, як треба, розвернутися.

— Що ти щойно сказала? — питає Карелін повільно, бо звук власного голосу він теж впізнати не може.

— Те, що чув, — огризається Кіра. - Я не дозволю нікому. Ніколи. Мене. Утримувати. Тому твої погрози не працюють, бо маю план на цей випадок.

Дванадцять тисяч метрів над поверхнею землі, і чоловік, справді, почувається далеко від стійкої поверхні ґрунту, хоч і стоїть на своїх двох, — ні, він надто високо, і зовсім поряд невагомість. Добре, що це його хитає, а не борт.

Немов уві сні Роман простягає руки і струшує її легенько за плечі.

— Що ти кажеш, — майже шепоче він, — ти не посмієш. Як тобі... на думку прийшло припускати, планувати таке.

Напевно, все довкола розпливається, тому що чоловік бачить її обличчя в обрамленні темного волосся неймовірно чітко. Наче усвідомив, що до цього жив із мінусовим зором.

Розпливається, бо його чуття одразу вловило правду і тепер не випускає здобичі з пащі. Кіра не блефує.

Вона і справді думає про таке.

— А що мені робити? - Дівчина практично сміється, тільки невесело. — Мені нема чого протиставити чоловікам, що зажерлися владою і фізичною перевагою. Чи не ти сам про це згадував? Але в ув'язненні я ніколи не сидітиму і ніколи не дозволю обмежити мою свободу. Ніколи, — Кіра вибирається з його чіпких рук. — Зрештою, це хоча б буде мій вибір.

— Ти... ти розумієш, що ти кажеш, Кіро?

Вона витягає з багажного відсіку сумку і знаходить у ній кардиган. Надягає, навіть застібає кілька гудзиків.

Розпал серпня, та в літаку першокласне кондиціювання.

Вона кутається і розслабляється, немов річ на ній — тепер броня та захист.

Половина довжини волосся залишається під коміром, і пасма навколо обличчя утворюють овал, в якому бліде обличчя виглядає особливо чарівно. Це святотатство — відвести погляд від неї. Раптовий здогад - як у крижаний проріз води штовхнули - не залишає вибору. Він не вибереться на поверхню, якщо зараз не дізнається.

Назавжди залишиться на дні.

— Твій батько, — виразно вимовляє Роман, — має до цього якесь відношення?

Вона пирхає. Але уникає дивитись на чоловіка.

— Жодного, уявляєш. Просто череп мені проламав. Звичайно, має, я жила з ним більшу частину життя. Я не хочу про це говорити. Я не збиралася про це говорити. Це не важливо. Це нічого не змінює. Я зроблю, як я вважаю за потрібне.

Покидьок замикав її. Або покидьок знущався з неї, користуючись ізоляцією.

Ромі треба знати.

Він дізнається, що мрець наробив.

Він виправить це.

Хтось дихає замість нього, по легенях хвиля проходить і перекидається на пульсуючий шматок плоті над ребрами.

Хтось дихає, але це не Карелін, адже той все не може скинути джгут, що перетягує дихальні шляхи. Хтось інший.

У мізках фаршем вибухають картинки, сценарії, припущення, і по жилах лавою лине злість.

— Коли ти з'їхала від нього?

Кіра дивиться на нього якось дивно:

- Не має значення. Навіщо це тобі? Нічого трагічного він зі мною не зробив. Забудь про це. Незабаром... посадка.

- Нічого трагічного? А що зробив?

- Що з "Я не хочу про це говорити" тобі незрозуміло? Господи, ми летимо на відпочинок, Романе. І нічого дивного, що ти не розумієш мене, бо... бо ти не в тому становищі, щоб зрозуміти, як це.

— Я можу зрозуміти багато дуже добре, — повільно вимовляє Карелін, — я багато розумію, коли йдеться про батьків.

- Правда? - Не витримує дівчина. — Про те, як спочатку залежиш від мужика більшого за тебе втричі, бо він дорослий, а ти ні, а потім залежиш, тільки тому, що він все одно тебе вб’є. Ця остання частина тобі добре зрозуміла? Коли я говорю, що ніхто не втримає мене під замком, і що я не дамся живою, я маю на увазі речі, які ти зрозуміти не можеш. Ніхто не втримає, включно з тобою.

Вона каже щось далі, можливо, заспокоюючи його і намагаючись згладити похмуру атмосферу, але Карелін не може почути: він уловлює лише уривки фраз.

Крок назад дається нелегко.

Нутрощі скручує мотузкою, і тепер... Тепер є на чому повіситься. Пульс гуркотить як чортів бронепоїзд по рейках, що просіли.

- Включаючи мене? — повторює Роман приголомшено. - Кіра. Ти ж не припускаєш, що я... Що я колись зміг би тебе хоч пальцем торкнутися. Ти...

Вона роздратовано тягне змійку сумки назад і повертається до нього не одразу.

— Ні, я не припускаю найгірших сценаріїв. Така я наївна, Карелін. Але ти щойно погрожував мені підвалом. Щойно. І ти закрив мене в спальні того ранку? Закрив чи ні?

— Я не погрожував тобі, — переходить він на крик, — я попереджав, що ситуація може змусити мене. Ти, гадаєш, я цього хочу!? І я зачинив тебе в кімнаті на дві хвилини, щоб поговорити телефоном. Я ніколи цього більше не зроблю. Ти казала... ти говорила, що не відчуваєш... що ти не маєш огиди до мене.

— Огида тут ні до чого, — морщиться Кіра. — Далась тобі ця огида? Це для тебе твої слова про підвали та утримування не є загрозою, а мені варто розцінювати її саме так. Адже я нічого не зможу зробити, якщо ти раптом захочеш?

Вона навіть погладжує його по лляній літній сорочці і кісточками пальців проводить щетиною. Але він цього не може відчути. Дотик барахлить як мотор перед поломкою.

Чоловік все ще не може повірити в це. Все відбувається наяву? Кіра сказала... вона сказала... Вона збирається...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍