Ольга Манілова - Поцілунок одного разу , Ольга Манілова

— Не бери цього на думку. Ця розмова безглузда. Я не збиралася цього говорити, — прибирає холодні пальці від свого обличчя і тримає в повітрі, не знаючи, що робити далі.

Не збиралася говорити, але ж думає так!

— Я закрив тебе в кімнаті, щоб самому прийти до тями.

Вона мовчить.

Вона мовчить, і тиша мов болотяна жижа, і Рома в'язне в ній. Чужою, а не своєю п'ятірнею проводить по волоссю. Господи, вони мокрі, то він змок.

— Я краще прострілю собі руки, аніж дійде до такого. Ти зрозуміла?..

Дихає легенями на повну, шкода, тільки не киснем, а жаром. Палаючим вогнем пульсує кров.

- ... ти зрозуміла мене? Цей літак не сяде, поки ти не поклянешся.

Кидається до неї, а вона різко розвертається. Тоді оминає з іншого боку і знову - в обличчя.

— …обіцяй мені, що жодного «живого не дамся» не буде. Я вб'ю їх усіх, ти зрозуміла мене? Якщо хтось... якщо ти будеш у небезпеці, я вб'ю їх усіх.

Роман не може зупинитися: сотні попереджень та аргументів миттєво штовхаються на виході з голови. А вихід пожежею завалило.

— Я не даватиму клятву! — сама наближається до Романа. - Не буду!

- Викинь це з голови! Кіро, прокинься!

— Значить, не сади літак, — кричить вона, — не сади!

- Я не дозволю! Я не дам цьому статися! Ніколи, чуєш!

Він реве як поранений звір, перегороджуючи їй шлях і затуляючи вихід через перегородку.

- Що з тобою? — Кіра сама дихає прискорено. - Що за реакція? Нічого ще не сталося, Рома.

Краще б вона відкрила шлюз і штовхнула його туди. Нехай так. Роман якось упорався б.

Чорт, в цьому літаку не розвернутися. Дихати нема чим. Вона збирається піти.

І всі сили, всі до останнього атома, йдуть на те, щоб не торкатися її.

Все, що завгодно, але не дозволяти собі її чіпати.

У венах крижини дрейфують. Довбаний літак! Чому вона дивиться на нього так спантеличено і гордо? Якого біса!

— Я не дозволю цьому трапитися, — сипить Роман.

- Чому саме? — з надривом вимагає Кіра.

- Тому, що ти надумала! Вигадала! Позбавити себе... позбавити себе... Ти не посмієш.

- Я назвала обставини. Якщо не буде іншого виходу! Я не зможу інакше вже! Відчепися від мене!

- Стій там, - попереджає він.

Її ошелешене зітхання розноситься кабіною, як спалах зорепада в нічному небі.

- Не підходь, - його легені пружиняться, готуючись вистрибнути, - стій там.

- А то що? — ледве чутно питає вона.

- Не підходь!

Кіра притуляється до стіни кабіни і роздратовано штовхає сумку. Закидає голову.

Роман заспокоює себе розгляданням мереживного рядка на подолі її сукні. Візерунок за візерунком. Складання ниток розходиться квіткою то там, то тут. Якоїсь миті Кіра ворушиться, і він уже може підняти погляд на дівчину.

— Поклянися мені, Кіро. Я... прошу тебе, — шепоче Карелін. Виходить зло і відчайдушно, але якось все одно виходить.

— Я не можу, — мотає вона головою. - Забудь про це.

Роман не перешкоджає приземленню літака. Закурює прямо в салоні, і Кіра залишає борт на самоті. Пілот невпевнено киває чоловікові та спускається за дівчиною.

Він забирає забуту нею книгу, коли виходить із салону. Не може не бачити її так довго. На серці скрегіт, і асфальт під ногами здається розпеченим.

Мовчання в машині перетікає в мовчання й в ресорт-містечку. Роман та Кіра по черзі звертаються до генерального менеджера, адміністратора та їхнього дворецького.

Заброньована вілла примикає прямо до єдиної вулиці Кастільйон дель Боско, але настільки велика і відокремлена, що легко уявити пагорби гольф-клубу, що видніються, безлюдними преріями Тоскани.

Він випиває залпом половину пляшки води, а залишок виливає собі на пропотіле волосся та обличчя. Зі спальні на другому поверсі, з призначеної ним з Кірою спальні чується копирсання, і Роман стискає зуби, відкидаючи пляшку абикуди.

Він хоче її. Знову стоїть колом, і кров ніби загуснула смолою. Але достатньо, щоби вона просто заговорила. Хоч одне слово!

Роман не повзтиме на колінах, як дворняга. Справа навіть не в принижені. Просто потім зірветься. Підняту пляшку відправляє у смітник на неосяжній терасі. Дійшовши до альтанки, вирубає телефон, бо зараз наробить справ. Наприклад, подзвонить Лешею і почне: знайди мені інфу по Морозову більше, паси Бездомного, паси всіх, хто знає про статтю, опитуй сусідів і так до нескінченності.

У спальні, виявляється, є балкон, і коли Роман підіймає голову, вони зустрічаються з Кірою поглядами.

Виглядає задумливою та трохи переляканою. Чого, ну що їй боятися? Це не Роман зізнався, що накладе на себе руки, якщо виявиться замкненим. Або позбавлений волі. Або у випадку ще чогось. Нав'язливі ідеї йому зрозумілі, як нікому іншому.

Його дірявій голові незрозуміло, як опинився в пеклі гіршому, ніж двадцять років тому, бо тоді його звинуватили у вбивстві Арама, який застрелився. Одним туманним британським ранком у теплицях їхнього приватного коледжу з тисячолітньою історією Арам знайшов спосіб, як це все закінчити.

Вина справді була на Кареліні, адже він не зміг врятувати його. Арам вистрибнув з палаючої будівлі своїх бід, бо ніхто не залишив іншого виходу, щоб урятуватися. Арам був його найкращим другом, спільником у всіх підлостях і радостях.

А це Кіра... Кіра. Кисню без неї не вистачає. Від усього й одразу: і від злості, і від ніжності. Без кисню життя немає.

- Тут ванна з нормальною стелею, - кричить вона йому невпевнено, але посміхається.

Він стягує сорочку прямо на вулиці і нерівним кроком прямує до дверей, дивлячись на неї невідривно. Кіра кидається назад у спальню, коли Роман ступає за поріг.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно