Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

Вогненні язики, бліді та тремтячі, проривалися назовні крізь його одяг, його черевики, спалахували у волоссі та на шкірі обличчя, і уже за кілька секунд Кет став подібний на смолоскип. Охоплений блідим, майже білим, полум’ям, він впав на підлогу і почав качатися по ній. Джанет не панікувала. Вона схопила найближчий куток килима й кинула його на Кета. У своєму світі дівчина чула про такий спосіб гасіння пожежі. Але загасити це полум’я їй не вдалося. Нажахана Джанет дивилася як бліде, кольору привидів, полум’я завиграшки проривалось крізь килим, наче його там і не було, й палахкотіло зісподу ще сильніше, ніж будь-де. Воно не спалювало килим і не обпалювало руки Джанет, поки вона намагалася збити полум’я, катуляючи Кета у килимі по підлозі. Та все марно: до чого б не вдавалася Джанет, щоб хоч трохи втихомирити полум’я, воно проникало скрізь, а Кет ще більше репетував. Його голова виглядала з вогняного сувою, нагадуючи радше плетиво з язиків полум’я, ніж людську плоть. Вона бачила його перекривлене від болю і страху обличчя. І тоді їй сяйнула чудова думка. Вона схопилася на ноги й заверещала:

— Крестомансі! Крестомансі! Скоріше сюди!

Вона ще кричала, коли двері стрімко розчахнулися і на порозі з’явився Крестомансі. Джанет забула, що двері були зачинені. Та навіть зачинені на замок двері не стали на заваді Володарю замку. Вона забула, що на обід були запрошені гості. Про це вона згадала, лише коли побачила мереживні манжети мага та його костюм із чорного оксамиту, який виблискував у світлі полум’я опаловим, синім, малиновим, жовтим і зеленим кольорами. Але на це, схоже, Крестомансі також було байдуже. Він глянув на охоплений полум’ям сувій, й сказав:

— О Боже!

Потім опустився на коліна і почав розгортати килим не менш енергійно, ніж Джанет загортала його.

— Пробачте мені. Я думала, це загасить полум’я, — заникуючись, пробелькотіла Джанет.

— Воно мало б його загасити, — сказав Крестомансі, і знову заходився перекидати Кета, не звертаючи уваги на вогняних змій, які ковзали й вистрибували на рукави його чудового сюртука. — Як це сталося?

— Він запалив одного сірника. Я сказала йому…

— От, дурна дитина!

Крестомансі був такий розгніваний, що Джанет зі страху заридала. Нарешті, він розмотав останній виток килима, й звідти викотився Кет, усе ще палаючи, як пучок соломи. Тепер він більше не зойкав і не верещав. З його горла виривався лише тонкий писк, настільки неприємний, що Джанет затулила долонями вуха. Крестомансі запхнув руку у полум’я і вихопив з правої руки Кета червону книжечку з сірниками.

— Богу дякувати: він тримає її не в лівій руці, — сказав Крестомансі. — Біжи у ванну й включи душ. Швидко!

— Звичайно. Звичайно, — схлипнула Джанет і побігла виконувати прохання Крестомансі.

Вона відкрутила кран і випустила потужний струмінь холодної води, що засичав, бризнувши на дно синьої ванни, а у той час у ванну влетів Крестомансі, тримаючи на руках Кета в ревучому вогняному коконі. Він опустив хлопця у ванну і тримав його там, обертаючи туди-сюди, щоб він добряче намочився. З Кета зі страшним сичанням валила пара. Потік води, що лився згори, переливався проти сонця, і сам був золотий, як сонце. Він падав униз, немов сонячне проміння. Ванна наповнювалася, і здавалося, що Кет обертався й плюскався у басейні сонячного світла. Він кипів у золотих бульбашках. Кімната наповнилася парою.

Щільні солодкуваті кільця пари підіймалися над ванною. Це був той запах, який Джанет запам’ятала відтоді, коли вперше опинилася тут. Крізь дим Кет здавався чорним у ванні, наповненій рідким золотом. Але дим був насправді парою і Крестомансі швидко став мокрим.

— Невже ти не розумієш? — сказав він Джанет через плече, поки підіймав Кета, щоб тримати його голову під струменем води. — Тобі не слід було йому про це говорити, поки замок не почав би впливати на нього. Він не був готовий це все зрозуміти. Ти приголомшила його.

— Мені справді дуже прикро, — сказала Джанет, гірко плачучи.

— Спробуємо обернути це на користь, — сказав Крестомансі. — Думаю, мені вдасться йому все пояснити. А ти біжи до переговорної труби, що в кінці коридору, й скажи, щоб вони принесли сюди трохи бренді й міцного чаю.

Коли Джанет побігла виконувати наказ Крестомансі, Кет вщент змок і помалу приходив до тями. Він спробував відкотитися від потоку води, що лив просто на нього, але йому це чомусь не вдалося. Над самим вухом він почув настирливий голос:

— Кете, Кете, ти мене чуєш? Ти мене розумієш? Кете, у тебе залишилося всього три життя.

Кет впізнав цей голос.

— Ви сказали мені, що я маю п’ять життів, коли розмовляли зі мною через міс Ларкінс, — пробурмотів він.

— Так, але тепер їх залишилося всього три. Будь обачнішим, — сказав Крестомансі.

Кет розплющив очі й подивився на мага. Крестомансі був дуже мокрий. Його зазвичай гладеньке чорне волосся зараз мокрими кучерями звисало на лоб.

— О, тоді то були також ви? — запитав він.

— Так, але тобі знадобилося чимало часу, щоб упізнати мене, правда ж? — сказав Крестомансі. — Та й мені було досить нелегко знайти тебе. Ну, все. Можеш вилізти з води.

Кет був надто слабкий, щоб самому вилізти з ванни. Але Крестомансі швидко підняв його, зняв мокрий одяг, і закутав у великий сухий рушник. Кетові ноги підкошувалися.

— Ходімо, Кете, — сказав Крестомансі, взяв його на руки, поніс до ліжка, накритого синім оксамитом, і зручно вмостив на ньому. — Тобі тепер краще, дитино?

Кет ліг на спину, слабкий, але спокійний і кивнув головою.

— Дякую. Ви ніколи раніше не називали мене Кет.

— Не називав. А можливо, й мав би. Ти нарешті зрозумів, чому тебе називають Кетом?

— Книжечка з сірниками — це дев’ять моїх життів, — сказав Кет. — І я щойно спалив іще одне. Я знаю, що зробив дурницю, але не йняв віри, що це може бути правда. Як людина може мати дев’ять життів?

— Ти маєш їх лише три, — сказав Крестомансі. — Затям це собі. У тебе було дев’ять життів. Хтось, якимось чарівним способом, склав усі твої життя у цю сірникову книжечку. Тепер я заховаю її у секретний сейф, на який накладу найсильніші закляття з усіх, які я знаю. Але це тільки завадить іншим користуватися ними. Перешкодити тобі їх витрачати воно не зможе.

Нарешті повернулася Джанет, заплакана, але вдячна, що може бути корисною.

— Зараз принесуть, — сказала вона.

— Дякую тобі, — відповів Крестомансі й подивився на неї довгим замисленим поглядом. Джанет була переконана, що він зараз зрозуміє, що вона — не Ґвендолен, а натомість почула:

— Ти також можеш слухати нашу розмову, щоб уникнути інших нещасних випадків.

— Давайте, спочатку я принесу рушник, щоб ви трішки обсушилися, — смиренно запропонувала дівчина.

— Я вже майже висох, дякую тобі, — сказав він і усміхнувся до неї. — Отож… Люди з дев’ятьма життями дуже важливі, але народжуються вкрай рідко. Вони з’являються лише тоді, коли з тієї чи іншої причини не існує їхніх двійників, що живуть в якомусь іншому світі. Тоді життя, які мали б проживати двійники з інших світів зосереджуються в одній людині. Те ж саме відбувається і з талантами. Вони матимуть таланти усіх вісьмох двійників.

Кет зітхнув і сказав:

— Але у мене немає жодного таланту…

А Джанет запитала:

— Як