Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

своїм друзям ще хоч раз порушити спокій моїх відвідувачів, я заявлю в поліцію про порушення громадського порядку. Упевнена, поліція…

– Скаже вам, що то мотоциклісти галасують, а не я, – здавалося, він веселився. – Серйозно, мадам, я намагаюсь бути поміркованим, однак погрози та обвинувачення – не найкраще вирішення проблеми…

Я дивним чином відчувала провину, неначе то я погрожувала, а не він. Тієї ночі мене всю переколотило, і вранці я визвірилась на Прюн за пролите молоко й на Ріко за те, що грав у футбол надто близько до городу.

Пісташ покосилась на мене – ми майже не розмовляли від того вечора, коли приїздили Лора та Яннік – і поцікавилась, чи добре я почуваюся.

– Усе добре, – кинула у відповідь я та мовчки повернулась до кухні.

3

У наступні декілька днів ситуація поволі погіршилася. Два дні музика не лунала, але на третій загриміла ще голосніше, ніж раніше. Кілька разів заїжджала банда мотоциклістів, щоразу несамовито ревучи по приїзду та від’їзду: вони нарізали кола кварталом, влаштовували перегони й голосно улюлюкали. Коло завсідників закусочної на колесах і не думало зменшуватись, тож я щодня проводила все більше часу, прибираючи з узбіч викинуті пляшки й паперову упаковку. Гірше те, що фургон почав працювати й вечорами – з сьомої до опівночі, що дивним чином збігалося з моїми годинами роботи, – і мене вже лякав звук увімкненого генератора, бо він сповіщав, що скоро поряд з моєю затишною млинцевою розгорнеться вулична вечірка. Рожева неонова смуга над фургоном сповіщала: «У Люка». Сендвічі – закуски – картопля фрі. І ярмаркові запахи смаженини, пива та щойно спечених вафель наповнювали ніжне нічне повітря.

Деякі з моїх клієнтів скаржилися. Дехто перестав до мене ходити. До кінця тижня я втратила сімох завсідників, та й удень кафе залишалося напівпорожнім. У суботу навідалася компанія – дев’ятеро людей з Анже, але тоді галас був особливо гучний, тож ті люди нервово зиркали на натовп біля дороги, де припаркували авто, і врешті поїхали, не замовивши кави й десерту та не залишивши чайових.

Так не могло більше тривати.

У Ле-Лавезі немає поліцейського відділка, але є жандарм – Луї Рамонден, онук Франсуа. Я ніколи не мала з ним справ, бо він – з тих родин. Йому десь під сорок, нещодавно розлучився після надто раннього шлюбу з місцевою дівчиною, ще й схожий на свого дядька Ґійома, того, з дерев’яною ногою. Мені не дуже хотілося до нього звертатися, але я відчувала, що все розвалюється просто на очах, а мене починає хитати в різні боки, тож я потребувала допомоги.

Я пояснила йому ситуацію з закусочним фургоном. Розповіла про галас, своїх клієнтів, сміття й мотоцикли. Він вислухав мене із виглядом терплячого хлопця, який вимушений потурати капризній бабці, а кивав та усміхався так, що мені одразу захотілось побити з ним горшки. Потім він розповів мені – таким оптимістичним, терплячим тоном, який молоді люди зазвичай бережуть для глухих і старих, – що тут немає ніякого порушення закону. Бо, бачите, пояснив він, «Малиновий млинець» розташований біля головної дороги. Часи змінилися відтоді, як я переїхала до села. Він, звичайно, спробує поговорити з Люком, та я маю зрозуміти…

Так, я зрозуміла. Пізніше я побачила його біля фургона, уже без форми, але в компанії красуньки в джинсах і білій футболці. В одній руці він тримав банку «Стелли»,[25] а в другій – цукровану вафлю. Люк видав одну зі своїх іронічних посмішечок, коли я проходила повз із продуктовим кошиком, та я не зважала на них обох. Я зрозуміла.

У наступні декілька днів справи в «Малиновому млинці» стали ще гірші. Тепер кафе постійно було напівпорожнім, навіть суботнього вечора, а в будні та обід – і зовсім пустим. Залишився лише Поль, вірний Поль: фірмова страва дня й півлітра вина. Із вдячності я стала наливати йому пиво за рахунок закладу, хоч він ніколи не брав більше одної склянки.

Ліза повідомила мені, що Люк – власник закусочної на колесах – живе в кафе «Погана репутація», де й досі здавали декілька кімнат.

– Я не знаю, звідки він, – зізналася вона. – Гадаю, з Анже. Заплатив орендну плату за три місяці наперед, тож, думаю, він планує тут залишитися.

Три місяці. Це затягнеться майже до грудня. Я замислилась. Чи залишиться його клієнтура такою бадьорою, коли прийдуть перші заморозки? Для мене це завжди був мертвий сезон, виручали тільки декілька завсідників, та якщо справи йтимуть так і надалі, мені годі на них розраховувати. Літо вже традиційно було для мене часом збивати копійку, і в ці місяці я зазвичай встигала відкласти достатньо грошей, щоб нормально протягнути до весни. Але цього літа… З тим, як справи йдуть зараз, тверезо міркувала я, мене чекають збитки. Воно б нічого, гроші в мене були, але треба ж було платити зарплату Лізі, відсилати гроші Ренетт, плюс корм для тварин, запаси, паливо, оренда техніки… А невдовзі прийде осінь, і треба буде платити робітникам, збирачам яблук і Мішелю Ур’я за комбайн. Звісно, я могла продати сидр і зерно в Анже, щоб якось перебитися.

Проте може бути скрутно. Якийсь час я безпорадно нервувалася над цифрами й розрахунками. Я забула погратися з онуками й уперше пожалкувала, що приїхала Пісташ. Вона побула ще тиждень, а потім поїхала разом з Ріко та Прюн. У її погляді я читала осуд моєї бентежної поведінки, але не бачила достатньо тепла, щоб розповісти про справжні почуття. Там, де мала бути любов до неї, було холодно й твердо, твердо й холодно – кісточка від плода. Я квапливо обійняла її на прощання та відвернулася. Очі в мене були сухі. Прюн простягнула мені букет квітів, які зібрала в полі. І в цю мить мене раптом охопив жах. Я ж поводилась, як моя мати, подумалось мені. Сувора й нечутлива, але всередині сповнена страхів і відчуття небезпеки. Я хотіла достукатися до моєї дівчинки, пояснити їй, що вона ні в чому не винна, але чомусь не змогла. Нас навчили тримати почуття при собі. Це не та звичка, якої швидко позбуваються.

 4

Ішли тижні. Я кілька разів зверталась до Люка з різних причин, але стикалася лише з його іронічною ґречністю. Я не могла позбутися відчуття, що він мені чимось знайомий, але не в силах була пригадати, де ж раніше його бачила. Спробувала дізнатися його прізвище, сподіваючись, що воно мені