Тесс Геррітсен - Смертниці

війну, який нам показували в школі: там змерзлі й голодні німецькі солдати, похитуючись, ішли назустріч долі на російському фронті. «Не зупинятись. Не ставити запитань. Маршувати далі» — гадаю, саме такі думки були в тих сповнених відчаю солдатів. Саме про це я думаю зараз, шкандибаючи крізь хащі.

Раптом попереду мерехтить світло.

Олена спиняється, підносить руку, зупиняючи мене.

Ми стоїмо не ворушачись, як дерева, дивимось, як вогні проминають нас, чуємо шурхіт шин на мокрій дорозі. Продираємося крізь сплутані кущі й ступаємо на асфальт.

Дійшли до дороги.

Ноги в мене так замерзли, що не відчувають уже нічого, і я незграбно, плутаючись, намагаюся не відставати. Олена рівно йде вперед, мов робот. Уже видно будинки, та вона не зупиняється. Вона тут генерал, а я — тупий піхотинець, іду за жінкою, яка знає не більше за мене.

— Ми не можемо йти вічно, — кажу я їй.

— Лишитися тут теж не можемо.

— Поглянь, там світло. Можемо попрохати про допомогу.

— Не зараз.

— Скільки ще нам іти? Цілу ніч? Увесь тиждень?

— Скільки буде треба.

— Ти хоч знаєш, куди ми йдемо?

Раптом вона обертається до мене, лють так ясно горить на її обличчі, що я завмираю.

— Знаєш що? Ти мене дістала! Поводишся як дитина, як дурний, переляканий заєць.

— Я просто хочу знати, куди ми йдемо.

— Ти весь час скаржишся й скиглиш! Годі з мене. — Вона дістає з торби жмуток американських грошей. Знімає гумку, тицяє половину жмутка мені. — Ось, бери і зникни з моїх очей. Якщо ти така розумна, іди своєю дорогою.

— Чому ти це робиш?

Сльози печуть мені очі. Не тому, що мені страшно, а тому, що вона моя єдина подруга. І я знаю, що втрачаю її.

— Ти для мене тягар, Міло. Ти мене затримуєш. Не хочу бути змушена весь час тебе глядіти. Я тобі не мати, чорт забирай!

— Я й не хочу, щоб ти нею була.

— То, може, подорослішаєш?

— А ти, може, перестанеш бути стервом?!

Поява автівки заскочила нас зненацька. Ми так зосередились одна на одній, що не помітили, як вона наблизилася. Раптом авто вивертає з-за рогу й фари сліплять нас, мов приречених звірів. Шини вищать, зупиняючись. Машина стара, двигун постукує.

Водій висовується у вікно.

— Вам, пані, потрібна допомога, — каже він.

Це більше схоже на твердження, а не запитання, але ж і наша ситуація очевидна: морозна ніч, дві жінки на порожній дорозі. Авжеж, нам потрібна допомога.

Я мовчки витріщаюся на нього. Командування бере на себе Олена, як завжди. Вона вмить змінюється. Хода, голос, те, як провокаційно випинається стегно, — звабливіше не буває. Вона всміхається й промовляє своєю гортанною англійською:

— Наше авто заглухло. Підвезете нас?

Чоловік розглядає її. Це проста обачність? Він розуміє, що тут щось не так. Я вже на межі того, щоб утекти назад до лісу, поки він не викликав поліцію.

Коли він нарешті відповідає, голос у нього рівний — жодної ознаки того, що Оленині чари на нього подіяли.

— Далі дорогою є СТО. Мені все одно заправитися треба. Викличемо евакуатор.

Ми сідаємо в машину. Олена попереду, я лізу на заднє сидіння. Гроші, які вона мені дала, я запхала в кишеню, і тепер вони здаються чимось на зразок розжареної грудки вугілля. Я досі зла, мені болить її жорстокість. Із цими грошима я можу впоратися й без неї, без будь-кого. І впораюся.

Чоловік кермує мовчки. Спочатку я думаю, що він просто нас ігнорує, ми йому нецікаві. А тоді я перехоплюю його погляд у дзеркалі заднього виду й розумію, що він вивчає мене, нас обох. Він мовчить, але напоготові, мов той кіт.

Попереду спалахують вогні СТО, ми в’їжджаємо, зупиняємося біля колонки. Чоловік виходить заповнити бак і каже нам:

— Я спитаю щодо евакуатора.

Заходить у приміщення.

Ми з Оленою сидимо в автівці, не дуже розуміємо, що робити далі. У вікно видно, як наш водій говорить з касиром. Показує на нас, касир бере телефон.

— Він викликає поліцію, — шепочу я Олені. — Треба забиратися. Треба тікати, зараз.

Тягнуся до дверей і вже майже тисну на ручку, коли на станції з’являється чорне авто, яке пригальмовує поруч із нами. Виходять двоє чоловіків, обидва в темному одязі. В одного дуже світле біляве волосся, коротке, мов щітка. Вони дивляться на нас.

У мене вмить холоне кров.

Ми — тварини в клітці чужої машини, і нас оточують мисливці. Білявий стоїть біля моїх дверцят, пильно дивиться на мене, а я можу лише витріщатись у вікно на останнє обличчя, яке бачила Мама. Певно, останнє, яке бачитиму я сама.

Раптом білявий різко піднімає голову, переводить погляд на будівлю. Я розвертаюся й бачу, що наш водій вийшов на вулицю й прямує до автомобіля. Він розплатився за пальне, кладе гаманця до задньої кишені. Сповільнює крок, супиться, дивлячись на двох чоловіків, які обступили його машину.

— Чим можу допомогти, панове? — питає він.

Відповідає білявий:

— Можна поставити вам кілька запитань, сер?

— Хто ви такі?

— Я спеціальний агент Стів Ульман, Федеральне бюро розслідувань.

Схоже, нашого водія це не дуже вражає. Він тягнеться до відра, що стоїть біля колонки, дістає звідти губку. Витискає зайву воду, починає витирати брудне скло.

— І про що ви двоє хочете зі мною поговорити? — питає він, витираючи воду зі скла.

Білявий нахиляється ближче до нього, говорить приглушено. Я чую слова «втікачки» та «небезпечні».

— І чому ви мені про це розповідаєте? — питає водій.

— Це ж ваше авто, правильно?

— Так. — Раптом водій починає реготати. — О, тепер розумію. Якщо вам цікаво, там сидять моя дружина та її двоюрідна сестра. Дуже небезпечні на вигляд, правда?

Білявий зиркає на свого напарника. Погляд здивований. Вони не знають, що сказати.

Наш водій кидає губку назад до відра, хлюпає вода.

— Удачі вам, хлопці, — каже він і відчиняє дверцята. Сідаючи за кермо, голосно звертається до Олени: — Вибач, люба. Адвілу в них не було. Спробуємо на наступній заправці.

Ми від’їжджаємо, я зиркаю назад і бачу, що чоловіки досі дивляться нам услід. Один записує собі номери.

Усі в автівці мовчать. Я надто паралізована страхом, щоб сказати бодай слово. Можу лише витріщатися на потилицю нашого водія, чоловіка, який щойно врятував нам життя.

Він нарешті каже:

— То ви розкажете, що це взагалі було?

— Вони вам збрехали, — каже Олена. — Ми не небезпечні!

— І вони не з ФБР.

— То ви знаєте?

Чоловік дивиться на неї.

— Слухайте, я не дурний, можу впізнати правду, як побачу. І знаю, коли мене намагаються обдурити. То, може, скажете мені правду?

Олена втомлено зітхає. Шепоче:

— Вони хочуть нас убити.

— Це я й без того зрозумів.

Він хитає головою, сміється, але гумору в цьому немає. Це сміх людини, якій не віриться у власне нещастя.

—