Тесс Геррітсен - Смертниці

Тілом Діна пробіг холод. «Суїцидальний настрій. Невже вони хочуть забрати з собою всіх?»

— Ми хочемо, щоб ви розповіли світові правду, — сказав Джо. — Вас послухають. Приходьте з репортером, агенте Дін. Поговоріть з нами. Коли все скінчиться, розкажіть іншим про те, що почуєте.

— Ви не загинете. Не мусите.

— Думаєте, ми цього хочемо? Ми намагались їх випередити й не змогли. Нам лишилося тільки одне.

— Чому саме так? Навіщо погрожувати невинним людям?

— Інакше ніхто нас не слухатиме.

— Просто вийдіть звідти! Відпустіть заручників, здайтеся.

— І ви більше не побачите нас живими. Вони вигадають якесь логічне пояснення. Завжди вигадують. Ви ще побачите це в новинах. Скажуть, що ми вкоротили собі віку. Помремо у в’язниці, ще до суду. І всі подумають: «Ну, за ґратами так воно й буває». Це наш останній шанс привернути увагу світу, агенте Дін. Розповісти всім.

— Що розповісти?

— Що насправді сталося в Ешберні.

— Слухайте, я не знаю, про що ви. Але зроблю все, чого захочете, якщо ви відпустите мою дружину.

— Вона тут. З нею все гаразд. Насправді я зараз…

Раптом зв’язок обірвався.

— Джо? Джо?

— Що сталося? — спитав Корсак. — Що він сказав?

Гебріел проігнорував його; уся його увага була прикута до відновлення зв’язку. Він відкрив номер, натиснув кнопку набору.

— …Пробачте, цей номер наразі недоступний.

— Що, у біса, відбувається? — заревів Корсак.

— Не можу дотелефонуватися.

— Він поклав слухавку?

— Ні, нас перервали. Одразу після…

Гебріел замовкнув. Розвернувся, подивився на вулицю, на трейлер командування. «Вони нас прослуховують, — подумав він. — Хтось чув усе, сказане Джо».

— Гей! — гукнув Корсак. — Ти куди?

Гебріел уже мчав до трейлера. Стукати не став, розчахнув двері, увійшов. Гейдер зі Стіллменом розвернулися до нього від екранів.

Гейдер мовив:

— Ми зараз не маємо на вас часу, агенте Дін.

— Я піду туди. Заберу свою дружину.

— О так, — засміявся Гейдер. — Вас там точно зустрінуть з обіймами.

— Джо телефонував мені на мобільний. Вони хочуть зі мною поговорити.

Стіллмен різко виструнчився, на обличчі було щире здивування.

— Коли він телефонував? Нам ніхто не сказав.

— Кілька хвилин тому. Джо знає, хто я такий. Знає, що Джейн — моя дружина. Я можу переконати цих людей.

— Про це не може бути й мови, — сказав Гейдер.

— Ви ж були готові відправити туди репортера.

— Вони знають, що ви з ФБР. Для них ви частина божевільної урядової змови, якої вони так бояться. Пощастить, якщо хоч п’ять хвилин там протримаєтеся.

— Я ризикну.

— Будете для них призом, — мовив Стіллмен. — Заручник високого рівня.

— Ви — спеціаліст із переговорів. Це ви постійно говорите про сповільнення. Що ж, ці люди хочуть переговорів.

— Чому саме з вами?

— Бо вони знають, що я не зроблю нічого такого, що поставить Джейн під ризик. Не буде ніяких трюків, ніяких пасток. Тільки я, за їхніми правилами.

— Надто пізно, Діне, — сказав Стіллмен. — Тут уже не ми голов­ні. Прибула штурмова команда.

— Яка команда?

— Федерали прислали їх із Вашингтона. Якийсь антитерористичний загін.

Сенатор Конвей саме про це й попереджав Гебріела. Час переговорів, вочевидь, минув.

— Поліції Бостона наказано триматися скраю, — сказав Гейдер. — Наша робота — охороняти периметр, коли вони ввійдуть.

— І коли це має статися?

— І гадки не маю. Вони керують.

— А те, про що домовилися з Джо? Оператор, репортер? Він упевнений, що так усе й буде.

— Ні.

— Хто все скасував?

— Федерали. Ми просто ще не сказали Джо.

— Він уже погодився звільнити двох заручників.

— І ми сподіваємося, що він це зробить. Принаймні два життя зможемо врятувати.

— Якщо не дотримаєтеся своєї частини угоди, не відправите до них Пітера Лукаса, то чотирьох заручників ви не врятуєте.

— Сподіваюся, до того часу рятувальна команда вже буде там.

Гебріел витріщився на нього.

— То ви хочете влаштувати різанину? Бо різанина й буде! Ви даєте двом параноїкам привід думати, що їхнє божевілля — реальність, що ви справді хочете їх убити. Чорт, а може, вони правду кажуть?!

— Тепер ви говорите як параноїк.

— Здається, тільки я говорю щось осмислене.

Він розвернувся й вийшов з трейлера.

Почув, як спеціаліст із переговорів гукає:

— Агенте Дін?

Гебріел не зупиняючись простував до периметра.

— Діне! — Стіллмен нарешті наздогнав його. — Я просто хотів сказати, що не згоден з планом атаки. Ваша правда, так ми напрошуємося на кровопролиття.

— То якого біса ви на це згодилися?

— Думаєте, я можу це спинити? Чи Гейдер? Тепер це справа Вашингтона. Ми маємо відступити й пропустити їх уперед.

Тоді вони почули несподіване гудіння, що прокотилося натовпом. Юрба репортерів скупчилася, хитнулася вперед.

«Що відбувається?»

Далі був крик, вони побачили, як двері лікарні відчинилися й вийшов високий афроамериканець у формі санітара, у супроводі двох спецпризначенців. Він зупинився, кліпаючи під світлом десятків прожекторів, а тоді поквапився до автомобіля, що саме чекав на нього. За кілька хвилин з’явився літній чоловік у візку, який штовхав поліціянт.

— Вони це зробили, — пробелькотів Стіллмен. — Випустили двох людей.

«Але не Джейн. Джейн досі там. І напад може початися щомиті».

Він рушив до поліцейського кордону.

— Діне, — схопив його за руку Стіллмен.

Гебріел розвернувся до нього.

— Це все могло б скінчитися без жодного пострілу. Дозвольте мені ввійти. Поговорити з ними.

— Федерали на це ніколи не погодяться.

— Периметр контролює поліція Бостона. Накажіть своїм людям пропустити мене.

— Це може бути пастка.

— Там моя дружина. — Їхні зі Стіллменом погляди зустрілися. — Ви знаєте, що я мушу це зробити. Знаєте, що це найкращий її шанс. Найкращий шанс для будь-кого з них.

Стіллмен видихнув. Утомлено кивнув.

— Удачі.

Гебріел пірнув під жовту стрічку. Офіцер спецпризначення поліції Бостона пішов перехопити його.

— Нехай іде, — сказав Стіллмен. — Він увійде до лікарні.

— Сер?

— Агент Дін — наш новий спеціаліст з переговорів.

Гебріел вдячно кивнув Стіллмену. Тоді розвернувся й пішов до входу в лікарню.

19. Міла

Ані я, ані Олена не знаємо, куди ми йдемо.

Ми ніколи не ходили цими лісами, тож не знаємо й того, де вийдемо. На мені немає шкарпеток, тонке взуття швидко пробиває холод. Попри Мамині светр і водолазку мені холодно, я тремчу. Світло будинку за нами зникло, і, озираючись, я бачу лише темряву лісу. Плентаюся по мерзлому листю занімілими ногами, не зводячи очей із силуету Олени, яка йде переді мною з торбою. Моє дихання схоже на дим. Лід потріскує під ногами. Я пригадую фільм про