Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Між тим, в лісі, напевно, були зовсім відсутні дерева, від яких повинно було б рясніти в очах в цій частині Південної Америки, — каучуконоси. Між тим ficus prinoides, castilloa elastica, cecropia peltata, collophora retilis, cameraria latifolia і особливо suphonia elastica, що належать до різних родин, дуже звичні для південноамериканських лісів. І, проте, як не дивно, ніде не було видно жодного з каучуконосів.

Адже Дік Сенд саме поообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звичайно, був дуже розчарованим: він уявляв, що м'ячі, гумові ляльки, блазні зі свистілками та гумові кулі ростуть прямо на гілках цих дерев.

Джек поскаржився матері.

— Терпіння, друже, — сказав Гарріс. — Ми побачимо сотні каучукових дерев навколо асьєнди.

— Вони зі справжньої гуми? — запитав маленький Джек.

— З найсправжнісінької. А доки чи не хочеш покуштувати ось цих плодів? Вони дуже смачні та тамують спрагу.

По цих словах Гарріс зірвав з дерева декілька плодів, на вигляд так само соковитих, як і персики.

— Ви упевнені, що ці плоди не нашкодять? — запитала місіс Уелдон.

— Можу поручитися, місіс Уелдон, — відповів Гарріс і сам відкусив великий шматок. — Це плід мангового дерева.

Маленький Джек не змусив себе довго просити і повторив за ним. Він заявив, що «груші дуже смачні», і дерево негайно ж було обібране.

У цього різновиду мангових дерев плоди достигають у березні та в квітні, а не у вересні, як у інших, і тому вони виявилися дуже доречними.

— Дуже смачно, дуже смачно, — з набитим ротом говорив хлопчик. — Проте, мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимуся. Я хочу гумове дерево!

— Ти побачиш його, синку! — заспокоювала хлопчика місіс Уелдон. — Адже містер Гарріс обіцяв тобі.

— Це не все, — не вгавав Джек. — Дік обіцяв мені ще…

— Що ще обіцяв тобі Дік? — посміхаючись, запитав містер Гарріс.

— Пташку-муху!

— Побачиш і пташку-муху, мій хлопчику! Тільки подалі… подалі звідси! — відповів Гарріс.

Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних колібрі: адже він потрапив в країну, де їх проживає безліч. Індіанці, які вміють вправно плести прикраси з пір'я колібрі, наділили цих неймовірних представників пернатих поетичними іменами. Вони називають колібрі «сонячним промінням» або «сонячними кучерями». В деяких місцевостях колібрі — «цариця кольорів», в інших — «небесна квітка, що принесла милість квітці земній». Або ж «букет із самоцвітів в сонячному промінні»! Мабуть, уява індіанців підказала поетичні назви для кожного зі ста п'ятдесяти видів, що становлять дивовижну родину колібрієвих.

Проте, хоча й у болівійських лісах мешкали безліч колібрі, маленькому Джекові довелося задовольнятися лише обіцянками Гарріса. За словами американця, загін був ще занадто близько від берега, а колібрі не люблять пустинних берегів океанського узбережжя. Гарріс розповідав Джекові, що ці пташки не бояться людей і на асьєнді весь день чується їхній крик «пір-пір» і ляскання крилець, схоже на дзижчання прядки.

— Ех, як мені хочеться якомога швидше туди дістатися! — вигукував маленький Джек.

Найпевнішим способом скоріше дістатися асьєнди Сан-Фелісе, було скоротити зупинки в дорозі. Тому місіс Уелдон та її супутники вирішили зупинятися лише задля такого необхідного відпочинку.

Вигляд лісу вже змінився. Між деревами все частіше з’являлися широкі узлісся. Крізь зелений килим трави проглядалися рожевий граніт та блакитнуватий анепіт, схожий на ляпіс-лазур. Інші пагорби вкривала сасапарель — рослина з м'ясистими бульбами, що витикалася крізь непрохідні зарості. Вузьких стежинами лісової гущавини пробиратися було набагато легше.

До заходу сонця маленький загін перебував приблизно за вісім миль від початку шляху. Цей перехід закінчився без пригод та навіть нікого не виснажив. Щоправда, це був лише перший день — слід було очікувати на те, що наступні етапи виявляться важчими.

За загальної згоди було вирішено спинитися на відпочинок. Справжнього табору розбивати не стали, а розташувалися прямо на землі. Оскільки не доводилося побоюватися ані туземців, ані диких звірів, то для охорони досить було виставити на ніч одного вартового, змінюючи його щодві години.

В якості притулку вибрали величезне мангове дерево — його розлогі густі гілки утворили щось на зразок природної альтанки. За потреби можна було б сховатися в його листі.

Однак, як тільки маленький загін наблизився до дерева, на його верхівці розпочався оглушливий концерт.

Мангове дерево слугувало сідалом для цілої зграї сірих папуг, балакучих, задеркуватих та лютих пернатих, які часто нападають на інших птахів. Було б дуже помилковим судити їх за їхніми родичами, яких в Європі тримають в клітках.

Папуги здійняли такий ґвалт, що Дік Сенд мав намір рушничним пострілом змусити їх замовкнути або принаймні відлетіти. Однак Гарріс відрадив його натякаючи не те, що в цих безлюдних місцях краще не видавати своєї присутності звуками пострілу.

— Пройдемо без шуму, а, отже, і без небезпеки, — сказав він.

Вечеря була незабаром готова, її не довелося навіть варити: вона складалася з консервів та сухарів. Струмочок, що протікав під травою, забезпечив подорожніх водою; її пили з додаванням декількох крапель рому. Десерт у вигляді соковитих плодів висів на гілках мангового дерева та був зірваний, незважаючи на пронизливий протест папуг.

До кінця вечері майже стемніло. Тіні повільно підіймалися від землі до верхівок дерев, чиє листя тендітним різьбленням вимальовувалося на світлішому фоні неба. Перші зірки здавалися яскравими квітами, що тремтіли на кінчиках верхніх гілок. Вітер з настанням ночі почав стихати і більше не шелестів гілками. Замовкли навіть папуги. Природа відходила до сну та закликала до того усіх живих істот.

Приготування до сну були не дуже складними.

— Чи не розкласти нам на ніч вогнище? — запитав Дік Сенд у американця.

— Навіщо? — відповів Гарріс. — Ночі, на щастя теплі, а крона цього велетенського дерева затримує вологу. Таким чином, нам не загрожують ані холод, ані вогкість. Я повторюю, мій друже, те, що вже говорив: намагаймося пройти непоміченими. Не потрібно, за можливості, ані стріляти, ані розкладати вогнищ.

— Я гадаю, — втрутилася в розмову місіс Уелдон, — що нам нічого побоюватися індіанців і навіть тих лісових нишпорок, про яких ви нам розповідали, містере Гарріс. Однак, існують і інші лісові бродяги — чотириногі. Чи не краще відігнати їх яскравим вогнищем?

— Місіс Уелдон, ви робите надто багато честі місцевим хижакам. Вони більше бояться зустрічі з людиною, аніж людина зустрічі з ними.

— Адже ми в лісі, — промовив маленький Джек, — а в лісах завжди водяться звіри.

— Ліси, друже, так само як і звіри бувають різними, — сміючись, відповів Гарріс. — Уяви, що ти знаходишся у великому парку. Адже недаремно індійці говорять про свою країну: «Es como el Parаiso!» — «Вона