Філіп Кіндред Дік - Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік

— Хіба андроїди не допомагають? По телебаченню показують рекламу... — він сів за стіл і почав їсти. Вона також взялася за келих, зробила ковток, але, здається, смаку не відчула. — Наскільки я знаю, андроїди допомагають поселенцям.

— Андроїди, — зронила вона, — також самотні.

— Як вам вино?

Вона поставила склянку на стіл.

— Хороше.

— Перша пляшка за три роки.

— Ми повернулися на Землю, — провадила Пріс, — бо там просто нестерпні умови. Марс непридатний для проживання людей щонайменше впродовж останнього мільярда років. Він такий старезний. Чимось прадавнім і відвічним віє уже від самого каміння. Тож з ліками мені допомагав Рой; я буквально жила на тому синтетичному знеболювальному — на силенизині. А тоді познайомилася з Горстом Гартманом, який на той час тримав крамничку поштових марок, рідкісних поштових марок; там на Марсі з’являється стільки вільного часу, що ви просто не можете чимось не зайнятися, наприклад, колекціонуванням марок. Завдяки Горсту я зацікавилася доколоніальною белетристикою.

— Маєте на увазі старими книжками?

— Оповіданнями про космічні подорожі, що написані до початку космічної ери.

— А як могли з’явитися оповідання про космічні подорожі до...

— Письменники повигадували, — сказала Пріс.

— І на основі чого вони повигадували?

— Фантазували. Хоча не раз помилялися. Наприклад, писали, що на Венері розкинувся рай — безкраї джунглі з величезними чудовиськами і жінками, що прикривають груди блискучими чашечками, — вона не спускала з нього очей. — Це вас цікавить? Великі жінки з довгими світлими косами й блискучими нагрудниками, завбільшки з диню?

— Ні, не цікавить, — відповів він.

— Ірмґард — блондинка, — згадала Пріс. — Проте невисока. Хай там як, але було дуже вигідно доставляти контрабандою доколоніальні журнали, книжки й фільми на Марс. Ніщо не було настільки захопливим, як читати про міста, величезні промислові підприємства й успішні колонізації. Ви собі навіть не уявляєте, як там про все гарно написано. Яким має бути Марс. Про його канали.

— Канали? — він невиразно пригадував, що колись він читав про таке. Раніше люди вірили, що на Марсі є канали.

— Які нібито оперізували планету навхрест, — розповідала Пріс. — А ще про прибульців з інших зірок. Надзвичайно розумних. А також оповідання про Землю, коли дія розгортається за наших часів або ж навіть пізніше. Коли люди вже позбулися радіоактивної пилюки.

— Думаю, від тих оповідань вам ставало тільки гірше, — припустив Ісидор.

— Ні, — коротко відповіла Пріс.

— А ви не привезли з собою отого доколоніального чтива? — йому спало на думку, що він міг би спробувати щось почитати.

— Тут воно не має жодної цінності, бо на Землі не культивується захоплення книжками. До того ж на Землі є безліч книжок у бібліотеках; саме з бібліотек ми їх... крали і відправляли транспортними космічними кораблями на Марс. Ви собі смиренно дивитеся на нічне небо відкритого космосу й раптом бачите спалах: ракета розколюється і з неї висипаються доколоніальні науково-фантастичні журнали. Справжнє багатство! Аякже, перед тим, як продати, ми їх читали,— вона розпалилася.— З усіх...

Почувся стук у вхідні двері.

Збліднувши, вона прошепотіла:

— Я не відчинятиму. Сидіть тихо, не рухайтеся, — уся в напруженій тривозі, вона прислухалася. — Не знаю, чи я замкнула двері, — сказала вона майже беззвучно. — Господи, хоч би замкнула, — її очі, божевільні й благальні, дивилися на нього, ніби прохали підтвердження своїх слів.

Долинув приглушений чоловічий голос з коридору:

— Пріс, ти дома? Це Рой з Ірмґард. Ми отримали твою листівку.

Безшумно підвівшись, вона пішла до спальні і повернулася звіди з ручкою і клаптем паперу; вона знову тихенько сіла і швидко написала:

«ПІДІЙДІТЬ ДО ДВЕРЕЙ».

Ісидор нервово взяв ручку й написав:

«І ЩО СКАЗАТИ?»

Пріс сердито написала:

«ПЕРЕКОНАЙТЕСЬ, ЩО ЦЕ Й СПРАВДІ ВОНИ».

Підвівшись, він, нахмурений, пішов до вітальні. «А звідки я знатиму, що це саме вони?» — запитав він себе подумки. І відчинив двері.

У темному коридорі стояло двоє людей — невелика на зріст жінка, симпатична, чимось схожа на Ґрету Гарбо, з голубими очима й золотисто-білявим волоссям; а біля неї чоловік — з розумними очима, але пласкими монгольськими рисами, які надавали його обличчю до певної міри брутального вигляду. На жінці була шаль, високі блискучі туфлі і звужені донизу штани; чоловік стояв у зім’ятій сорочці й у підфарбованих штанах, що надавало йому вигляду майже нарочитої вульгарності.

Він усміхався до Ісидора, але його яскраві малі очі залишалися непроникними.

— Ми шукаємо... — було почала невисока жінка, але потім поглянула повз Ісидора; її обличчя просяяло, і вона прослизнула повз нього, вигукнувши: — Пріс! Як ти?

Ісидор обернувся. Обидві жінки обіймалися. Він відійшов убік, і Рой Бейті, безрадісний і кремезний, увійшов до квартири, усміхаючись своєю кривою беззвучною усмішкою.

Розділ 14

— Ми можемо говорити? — запитав Рой, кивнувши на Ісидора.

— До певної міри, — Пріс аж світилася від щастя. А Ісидору мовила: — Вибачайте.

Вона відвела подружжя Бейті набік і про щось із ними шепталася; потім усі троє повернулися до Дж. Р. Ісидора, який почувався ніяково.

— Це містер Ісидор, — сказала Пріс. — Він піклується про мене, — слова пролунали мало що не з відвертим сарказмом; Ісидор тільки очима лупав. — Бачите? Він приніс мені натуральних продуктів.

— Продуктів, — озвалася луною Ірмґард Бейті та граційно подріботіла на кухню подивитися. — Персики, — вигукнула вона й одразу взяла миску з ложкою; усміхаючись до Ісидора, вона раз по раз відкушувала шматочок персика і швидко, наче якась тварина, жувала. Її усмішка, не схожа на усмішку Пріс, просто випромінювала тепло; без жодних натяків.

Ісидор подався за нею — вона його приваблювала.

— Ви з Марса? — запитав він.

— Так, ми втекли звідти, — її голос затремтів, а блакитні очі мерехтіли якоюсь пташиною проникливістю. — У якому жахливому будинку ви живете. Тут більше ніхто не живе, правда? Окрім вашого, ми не побачили тут жодного освітленого вікна.

— Я живу поверхом вище, — відповів Ісидор.

— О, а я думала, ви живете разом, — Ірмґард Бейті сказала це не для того, щоб дорікнути; просто висловила свою здогадку.

Суворо, але все ще всміхаючись, Рой Бейті промовив:

— Вони ліквідували Полокова.

Та радість, що з’явилася на обличчі Пріс після зустрічі з друзями, вмить розвіялася.

— Ще