Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

остовпіли: за п`ятдесят–сімдесят кроків прямо перед нами на широченному напівкруглому балконі будинку штабу колишньої військової частини розсілося в кріслах декілька німецьких офіцерів. Вже добре пригрівало сонечко, тепло, ось і вийшли німецькі офіцери помружитись та подиміти сигаретами після ситного обіду.

Внизу, під балконом, стояв мотоцикл з коляскою, поруч нікого не було. Нам би не треба зупинятись, збочувати напрям ходи; нам треба було йти повз той «штаб»: дивись – і пронесло би… Та це я потім став таким поміркованим. А тоді відбувалося ось що…

Німці звернули на нас увагу: можна було якось розважитись. Почали голосно щось белькотіти, показуючи на нас. Один з них, сміючись, перегнувся через бильця поручнів і заволав, одноразово жестами рук показуючи нам підійти ближче. Вигукував він своєю мовою, та ми вже встигли за цих півроку чи трохи більше набратися німецької лексики. В перекладі це звучало приблизно так: «О-о! Партизан! Та як багато їх! А йдіть–но сюди, ближче». Німець потроху входив в роль. З його компанії хтось заохочуюче кинув: «Віллі, а ну займись цими грізними диверсантами».

Далі трапилось те, чого німецькі офіцери спочатку не зрозуміли. Переконаний і сьогодні, що ми теж мало що тоді розуміли. Не домовляючись, не виказуючи і не погоджуючи ні в який спосіб своїх намірів, ми, наче по–команді, скинули одноразово свої «трофеї» і… рвонули. Рвонули не просто як-небудь, куди-небудь, а до полігону, що був за якусь сотню кроків через дорогу, яка, власне, і розмежовувала містечко від тренувального поля. А там ми досконало знали всі ті траншеї, окопи, бліндажі, закручені і переплетені ходи, сполучення, цегляні стіни, кам`яні кучугури, безладно накидані колоди, вузенькі і довгі кладочки через рівчаки та прірви, хрестовини з низками колючого дроту. Всі ці витвори були нами свого часу обнишпорені в пошуках відстрелених гільз, учбових гранат, жовтаво–блискучих куль з важкою начинкою свинцю. В час передислокації військових частин, коли полігон залишався без нагляду, без господаря, ми полювали за дровами, без яких у нас завжди була велика скрута. То якийсь брус виважиш з перекриття бліндажу, то щось виймеш з укріплення стінки траншеї, то березовий стояк вирвеш з опори місточка. Так що всі ходи–виходи полігону ми знали напомацки.

Німець Віллі тим часом, рятуючи свій гонор перед бойовими друзями, не знайшов нічого кращого, як заверещати: «Хальт! Хальт!» та угледівши востаннє наші зіщулені вуха і витерті на соромних місцях штанці, почав дзюрчати в свисток. З під`їзду вибіг солдат з автоматом на грудях і, задерши голову до балкону, ніяк не міг второпати, чого хоче гер офіцір.

Той зарепетував: «Зо айн міст. Нахт фольген!» «чорти тебе б побрали! Догнати, швидко!». Солдат з розгону осідлав мотоцикла, кілька разів штовхнув ногою педаль стартера: мотоцикл (як завжди в таких випадках) з першого разу не хотів заводитись. Нарешті заревів від повної ручки газу, взяв старт з піднятим переднім колесом, крутим віражем вилетів на дорогу. Та тут виявилась перевага кістлявих дитячих ніг над металево–резиновими колесами потужного Даймлер–Бенца.

Перетнувши дорогу, мотоцикліст різко загальмував: хіба можна на цій ревучо–димлячій машині петляти незчисленними ходами–кротами, долати нагромадження колючого дроту, бетонних палів, дерев`яних брусів і всього іншого непотрібу?.. Нам слід було просто залягти за якимось причілком, в якійсь щілині, та й перечекати халепу. Так ні. Гнані страхом працюють ногами, а не головою. Ось ми й вискакували, наче ховрахи: то зліва від німця, то справа, а то й попереду нього. Ганятись «мисливцю» за нами на мотоциклі — той втямив, що то дурне діло. Зліз зі свого, тепер не потрібного «коня», зняв з грудей «шмайсер» і став чекати: хто з нас раніше зробить дурницю, тобто, вискочить на бруствер окопу, кинеться до наступної траншеї, або, заплутавшись в нетрях переходів, визирне з укриття, щоб зорієнтуватись в диспозиції. Чекати довелось недовго: автоматна черга пройшлась по «Рижому», та вже після того, як його голова майнула в створі прицілу, кількома одинокими автомат вилаявся по «чорному» теж запізно. Сьогодні «вермахту» не везло. По-перше, не вистачало часу, щоб прицілитись; по-друге, той, по кому стріляли, вже більше не ризикував по дурному замаячити перед дулом автомата; по-третє, з кожною секундою ми, все ж таки, віддалялись від «мисливця». Ще не відчувши посвисту куль, я набрався духу і вирішив махнути під захист якоїсь цегляної споруди, яка чимось нагадувала хату без даху, а дверні та віконні отвори тільки позначали, що там могли бути двері та вікна: то був навчальний об`єкт для тренування операції штурму.

Набравши повітря в груди, наче збираючись пірнути на глибину, я рвучко підняв своє тіло угору і стрімголов кинувся до вікна. Одним разом перемахнув підвіконня і, вже падаючи, почув автоматну чергу. На протилежній стіні побачив, як видзьобується на цеглі орнамент від невидимих мені куль автоматної черги. Не влучив, не встиг…

Якесь внутрішнє відчуття підказало, що «об`єкт» скоріше пастка для мене, ніж сховище. Наступної миті я перекотився до «дверей» протилежної стінки будинку і дременув спасенними траншеями…

Вже в сутінках, я обережно зайшов у двір, а там і в хату. З голови не виходило: де Рижий? де Чорний? Тільки на другий день мені стало відомо, що Володя Пугач ховався у нужнику, що стояв у кутку садка. Нужник той, зроблений із соняшникового бадилля, дозволяв крізь щілини обсервувати все, що робиться з усіх чотирьох сторін.

За якийсь час, коли свої ще порались у дворі садиби, Володя сміливо вийшов з тієї «схованки» і, щоб ні в кого не виникло ніякого сумніву в правдивості його вчинку, дуже рельєфно, вже на ходу, заправляв сорочку і підперізував штани.

Володя Снісарчук[38] забіг у двір своєї дядини, але в хату не зайшов, а крутився на обійсті, теж з розрахунку: якщо хтось побачить зі своїх, то можна буде сказати: «Та я вже давно тут».

Всі троє ми не так боялись