Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

Не стало Леся. 20 березня у віці 73‑х літ помер мій друг з раннього дитинства Олексій Головін. Я вдячний долі, що зустрів таку людину. У наших стосунках «фізично», так би мовити, я був «першим», та мій товариш був значно «вищий» від мене духовно, що на всіх етапах життя позначалось на мені тільки позитивно.

Через кілька днів вдарило по мені важке горе, зайшло «сонечко», померла Таня. Трохи не дотягнули ми до нашого 50-річчя.

Померла красива людина, вірна дружина і мудра жінка, талановита і надзвичайно працьовита учителька: незамінна господарка дому, турботлива мама, віддана бабуся — людина, яка мала хист і вміла дати лад чоловікові, дочці, онуці, сестрі, братові. Знала як повестися в товаристві: понад усе і всіх шаноблива до своїх батьків, свого роду, з високими громадськими почуттями до своєї країни та її народу.

Тепер вже, згадуючи Танечку, прийшло в голову вичитане десь: є люди, які наче той паротяг, що при одній вазі з вагоном може тягнути за собою цілу низку їх — ешелон довжиною в кілометр. Трохи згрубіле порівняння, та не можу зневажити ним…

За добу до фатальної години Танечка майже зовсім не говорила, перебуваючи у якомусь напівсні і вже не реагуючи ні стогоном, ні рухами на так дошкуляючий її біль. Я теж мовчав, сидячи біля неї в ногах і плекаючи надію, що все обійдеться. Раптом промовила чітким хоч і не сильним голосом: «Борис, я вмираю. Потисни мені руку». І впала в забуття. Зранку, наступного дня, коли Олена, що була біля мами, вийшла тільки-но з кімнати, причинивши за собою двері, я почув коротке, схлипуюче дихання. Тут же покликав Олену. Обоє, схилившись над ліжком, відчули, що дихання затихло — життя припинилось. Вічний сон… З віконця настільного календарика виглядало 25 березня. Стрілки годинника своїми вістрями встромились: одна — менша і некваплива — в цифру 9, друга — більша та спритніша — в позначку 45.

Тяжко. Дуже тяжко. Ні в кого і ніколи не знайдеться слів виказати того, що сталось в душах наших…

За якусь хвилинку надбігла внучка, трохи пізніше прийшла з утренньої Катерина. Дали знати лікарю. Олена все робила чітко і розмірено: кинулась до шафи, де на поличках в усталеному порядку була розкладена чиста білизна. А там — записка: «Поховайте мене так, щоб було місце біля мене і Борису. Одягніть в костюм і вишиту блакитну блузку, що в кульку. Все це зробіть тихенько, без сліз і крику. Всі гарно одягніться. Відносно поминок, то зробіть скромний обід, а не «свадьбу». Простіть і прощайте. Всім дуже вдячна за вашу увагу і турботу».

Знала, дорога наша, куди кинуться «всі» вже в першу годину після «того«… Не дала тільки знати нам, коли ж це вона написала? Ще і ще раз мила Танечка проявилась в своїй розсудливості, поміркованості і виваженості. Письмо рядків, як завжди, чітке, розбірливе. Послідовність викладу збережена від першого до останнього слова. Зрозуміло, що було то написано задовго до критичного стану, стану знесилення. Виходить, знала, коли написати, знала багато більше за «всіх» наших домашніх і, навіть, лікарів…

А далі все було за звичаями. Відслужено «за упокій». Поховали на Берковецькому кладовищі біля мами — Варвари Хомівни. Через 26 років біля мами її наймолодша дитина, якій виповнилось 76 років. Потім були поминки, 9 днів, 40 днів.

Моя Танечка кохалась в квітах, правда, не тих екзотичних, які ростуть десь там, у якихось заморських краях, а найзвичайних, наших: чорнобривцях, мальвах, любистку… Завжди збирала насіння, сортувала їх у вузлики, готувала до весни. Та на цей раз не довелось їй висаджувати ті квіти. Посадила їх Катя, її сестра, а квіти не проросли (!), насіння не зійшло…

Знову ж таки «явище» на сороковини: Олена разом із своєю донечкою накривали стіл. Розкладали тарілки, ножі, виделки, ложки; ставили чарки, фужери, склянки. Підготувавши все до ладу на столі, в кімнаті, стали в кухні готувати начиння. Раптом почули дзеньк розбитого скла: наче щось упало на підлогу, або ж вдарило чимось по скляному посуду в тій кімнаті, де за якихось чверть години «вбирали» стіл. Заглянули в кімнату, пройнявшись думкою: «А що це воно таке?». Тут же й примітили: на столі одна із високих склянок (для прохолодних напоїв) розкололась і верхня третина лежала долі, поруч із своєю нижньою частиною. Стривожились, гадаючи, що то подано якийсь знак… Олена так і казала потім: «Це не що інше, як наказ мені від мами, що я щось не так роблю, як би вона хотіла…».

Все, що сталося весною 2001 року, я вирішив записати в «Листах до себе», не відкладаючи «на потім». Адже, щоб записати події, які сталися в моєму житті за 11 років (1930–1941), знадобилось приблизно стільки ж років.

Майбутній читач сам побачить, як то воно складеться. А поки що, то мені вже пішло на восьмий десяток… і я повертаюсь до тих днів, коли мені минуло одинадцять. Повертаюсь до тих подій, які відбувались зі мною 60 літ тому.

Отже, зима перевалила з сорок першого на сорок другий рік. Сувора зима. Скажена лють охопила світ: людей, природу…

Слідом за моїм одужанням якась хвороба захопила мою маму. Довелося мені більше сидіти дома, хоча, вряди-годи, я виривався і, обов`язково встрявав у якусь халепу. Якогось погожого дня домовились ми (я, Володя Пугач і Володя Снісарчук) навідатись у колишні військові казарми. Заглянули в одну, поблукали по другій, забігли в приміщення полкової санчастини: побитий лабораторний посуд, розчахнуті двері, на поличках пляшечок, баночок, скляних трубок по чудернацькому зігнутих. Стійкий запах розчинників, сумішей. Хрускаючи черевиками по цьому безладдю, попрямували до підсобок. Тут поталанило. В невеликих комірчинах знайшлося щось для нас. В одній надибали резинову автомобільну камеру, в другій — дві пари лиж. Для хлоп`яків того часу то було неабияке придбання. Володя Чорний (таке прізвисько мав Пугач) накинув камеру собі на шию, даючи цим знати, кому вона належить. Я і Володя «рижий» (таке прізвисько мав Січкарук) закинули на плече по парі лиж і, бадьоро розмахуючи руками, почимчикували додому. Та зразу ж і спіткнулись. Тільки-но вийшли за ріг казарми, так і