Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

постачальником ґанджі у тій місцевості. Навідуючись до нього, він ніколи нічого не вивідував. Аж до одного вечора…

Квітень 1969

У бараку великого Дж. цілу ніч горіло світло. Аби прискорити цвітіння плантацій, він мусив підтримувати освітлення понад шістнадцять годин на добу. Його барліг у ґетто нагадував гігантську лампу посеред сміттєзвалища.

Морван ніколи не підозрював цього чорного в убивствах: одурманений смоляними випарами, він був не набагато активніший за свої рослинки.

— «Саламандри», — запитував він тієї ночі, — що ти про них думаєш?

— Від них смердить. Білі шльондри, які хочуть спати з чорними, — що може бути гірше?

— Завдяки їм твій бізнес процвітає…

— Ось чому я відчиняю їм свої двері…

— А Людина-цвях?

Джиммі походив із тутсі. Два метри зросту, така маленька голова, що здавалося, ніби вона росла в щипцях для горіхів, руки, подібні до плавців, очі, які немовби вилазили просто зі скронь.

— Це демон, патроне… Проти нього нічого не вдієш.

Уже кілька тижнів Ґреґуарові навіювали подібні забобони, такі потужні, що його власні переконання вже стали доволі хисткими.

— У Coco нічого не чути? Щось конкретне?

— Татусю, там тіки про це й базікають, і самі тіки дурниці… Історії про диявола, про чаклунів, які можуть перетворюватися на…

— А серед твоїх білих клієнтів?

— Ніхто більше сюди вночі ні ногою… Увесь цей гармидер дуже шкодить бізнесу. Тіки твоя ціпочка…

Меґґі єдина ще наважувалася перетинати річку.

— Не називай її так.

Джиммі затягнувся й знову зареготав. Вони сиділи на землі серед буяння листя, зігрітого лампами.

— Вибачай, дядьку…

— Хто продає ЛСД, кетамін?

— Я тобі вже казав, я туди не лізу, я…

Ззовні долинув дивний звук. Щось на кшталт дерев’яних бубонців.

— Що це?

— Сезон полювання.

— Якого полювання?

Новий перестук, ніби хтось ударив у маримбу чи дерев'яну коробочку.

— Ліпше тобі піти, бо схоплять. Це облава.

— Сьогодні облава? Просто посеред житлового кварталу?

— Це особливе полювання, патроне. Полювання на мзунґу.

Ходили чутки, що шахтарі планують виступити проти білих. Невже це і є той Великий Вечір?

— Але що то за звук?

— Йомбе полюють за старими звичаями, із собаками, які не валують, коли заганяють дичину. Тож їм на шию надягають дерев'яні бубонці, які її лякають. — Чорний у хмарах диму знову засміявся. — Але цього вечора бубонець на шиї носить здобич…

Морван підвівся — голова йому йшла обертом. Забагато лайна, забагато дурниць. Жоден європеєць не попреться в ґетто серед ночі. Він ледь не впав, та схопився за пластикову перегородку. Мерехтіли лампочки, шелестіло листя. Він був у гігантських легенях, просочених галюциногенними міазмами.

— Тобі на користь, якщо знайдеш когось білого раніше за йомбе! — гукнув Джиммі йому навздогін.

Морван усвідомив, що куріпкою цього вечора може стати Меґґі.

Після тепличної задухи ніч здалася майже прохолодною. Порожній квартал, ані лялечки. Дрібна мжичка. Червоні завулки, затиснуті між халуп, дощаних огорож і звалищ шин, вузькі мов штольні.

Із пістолетом у руці він пробирався вздовж штахетників, хатин із земляним порогом. За кілька секунд уже й заблукав. Був упевнений у єдиному: бубонці чулися вже ближче; мисливець також пересувався лабіринтом, хода в нього була нерівна, невпевнена, мовби конвульсивна… Образ Меґґі й далі пульсував у скронях.

Він повернув ліворуч. Стук-стук-стук. Тепер праворуч, по кісточки в багнюці. Стук-стук-стук. Здобич за кілька вуличок від нього. Крокуючи, він переконував себе, що то ляпає підошвами королева «Саламандр», і вже зовсім недалечко. Яка дурепа. Він хотів покликати її, аж тут почулися крики, а за ними — посвист і страхітливе скреготіння. Мисливці зчепилися мачете. Так він і сам стане здобиччю…

Раптом дерев’яний перестук почувся зовсім поряд. Ґреґуар стрибнув туди й помітив тінь: хтось скорчений під альтанкою. Він увімкнув ліхтарик і оглянув жертву: хлопець, років із двадцять п’ять, худющий, мов жердина, довге волосся, англійський одяг. Він задихався, руки в нього були зв’язані за спиною, з обличчя стікали краплі дощу й крові, на шиї, мов кольє, теліпався великий бубонець.

Ніколи не бачив його в Лонтано.

— Як тебе звати?

— Мішель… Мішель де Пернеке.

Бідолаха почав швидко шепотіти, але розібрати слова було неможливо. Охоплений панікою, він благав забрати його, врятувати. Спершу Морван обшукав хлопця: у підкладці куртки лежали пігулки, згортки з промокального паперу, сірі палички, схожі на стержні олівців. Амфетаміни, кислоти, кетамін… Він знайшов дилера, якого шукав уже кілька тижнів. Барига цих панянок.

— Де ти це дістав? — запитав він, перш ніж звільнити парубка.

Той похилив голову, не відповів, лише схлипнув. Мачете скреготіли щораз ближче. Свист роздирав цю вогку ніч.

Морван схопив молодика за горло:

— Де ти взяв цю наркоту?

— Благаю вас, звільніть мене!

— Відповідай.

— Я… я сам це роблю… я психіатр.

— Де?

— У клініці Стенлі. Підзаробляю, щоб на життя вистачало. Штовхаю все чорним і…

Морван розв’язав його й поставив на тремтячі ніжки. Обоє бігцем кинулися геть вуличками Coco. Морван кілька разів вистрілив із пістолета, аби вгамувати запал мисливців. Ніхто не відповів: певно, ті хлопці мали тільки холодну зброю.

Поза зоною досяжності, на пірозі, яку він використовував аби пересуватися між двох берегів, Морван опитав свого підозрюваного. Ескулап влаштував собі підпільну лабораторію в підвалах клініки для білих Лонтано. Попри останні «події» щотижня приносив партію в Coco й отримував щедру платню від анонімних бариг.

Флік зважив імовірність того, що цей психіатр і є Людиною-цвяхом. Ні: надто бельгієць з вигляду, надто боягуз, недостатньо навіжений.

— Як… як я можу вам віддячити? — почав заникуватися де Пернеке,